Я стара і немічна жінка, мені вже он, скоро аж 67 буде, тож уже сама бути не можу, мені потрібен догляд. Приїхала із тим до доньки своєї, бо ж уже час.
Але що мені тут свати улаштували? Здавалось, такі інтелігентні люди, вчителі, заробітчани, а як дійшло до діла, то що казали! А донька? Вона слухала і мовчала. На захист мій і слова не мовила, от така в мене дитина. От така.
Моє життя ніколи не було простим чи легким, хай і казали люди що мені пощастило. Але, то тільки з-за паркану наш дім був і великим і гарним, а ніхто ж не знав, як він нам давався.
Свекруха ж моя і свекор не мали і години аби на місці сісти і сидіти. Мене привів чоловік у свій дім і вже я біля них спокою не мала. Тільки присядеш: “Нелю йди на город цибулю будемо сапати”, тільки зайду води випити: “Нелю чого байдикуєш, там мама вже все й зробила?”.
Мені спокою ні на мить не давали. Підуть на роботу а ввечері тільки й чути невдоволене бубніння. Бачте, я мало того що не працювала, та к ще й господарку не попорала, качкам води не дала, у домі не прибрала і їсти нічого.
А коли я те мала зробити, чи в мене рук шість? Ото тільки і могла прилягти і відпочити як нікого в хаті не було, а то вічне : “Нелю, та Нелю”. Досі смикає як згадую.
Донька на світ з’явилась, так я вже й мама не така, бо до дитини не встаю поночі, а свекор і свекруха мусять захитувати, як вона починає плакати.
А в мене сил не було. Цілий день усі на роботі я сама в домі. Уявіть як важко було мені. Так, спала в ночі і не вважаю, що то були чимось не правильним.
Та вже стало простіше, як ми із чоловіком у тому домі вдвох лишились. Ніхто не ходив за мною назирці, чоловік на роботу, а я могла нарешті відпочити.
Донька виросла поїхала навчатись, вийшла заміж. Оселились вони із чоловіком у його великому будинку. Свекри мої заробітчани, то повірте мені, дім там величезний і дуже гарний ремонт.
Нині мені 67 і я вже геть стара жінка. Чоловіка мого не стало три роки тому і вже я геть одна в своїй хаті. А що таке коли стара людина сама у домі і на подвір’ї?
Ой, що вам казати, вже все позаростало, бо де мені старій усе обробити? А донька приїде, що зробить та й додому до себе. а біля мене вже треба бути постійно, бо я й голодна можу сидіти, адже ж треба їсти зварити, а я буваю така що не хочеться і з ліжка підвестись.
Ну от і приїхала я до своєї доні в її хату. Бо вже час і вже сил мені не стало бути самій. Сказала як є: приїхала до тебе, дитино, бо більше не маю ні на кого надії.
Так знаєте що? Вже за місяць приїхали свати із Італії і не того що скучили. Бачте, їм по сімдесят і вони ще працюють, і вони мені себе у приклад ставлять.
Сват як почав “та я”, “Та ми”. Слухати неприємно. Такі інтелігентні люди, здавалось. виховані, а елементарного не розуміють: моє життя було в рази важчим від їхнього.
Але, найприкріше, що донька мені на захист не стала. Стояла і мовчала, слухала і ні пари з уст. Так само мовчки вона мої речі у авто склала і відправила мене попуткою додому.
Я знову у своїй хаті, змушена дивитись на павутину що звисає зі стелі і на пил що вкриває підлогу. Так гірко на душі. Я так важко прожила в таких нелегких умовах ростила дитину, а яка мені дяка? Нікому я на старості не потрібна.
Неоніла К.
Головна картинка ілюстративна.
