Ну ось, ніби і все, – полегшено зітхнула п’ятикласниця Сніжанка, закриваючи зошита з математики. – «Мауглі» прочитала ще влітку, малюнок намалювала, приклади розв’язала…
А що ж нам задавали з української? – запитала сама у себе дівчинка. – О, згадала – твір на тему: «Моя мама – найкраща». А
що ж напишу я?
Народилася Сніжана взимку. Тоді мело так, що «швидка» ледь домчала молоду породіллю з віддаленого села до районного пологового будинку. А вже за півгодини Оксана ніжно погойдувала новонароджене маля. «Донечко моя, ти з’явилася у люту зиму, тому назвемо тебе Сніжаною. Сніжинка наша», – шепотіла до дитини, пише газета “Наш День“.
– Що за ім’я таке? – обурювалася свекруха. – Ну, хто в селі так дитину називає? Це ж язика можна зламати, поки вимовиш.
Та Оксана стояла на своєму: Сніжана і – все. «Вам би, як у селі прийнято. Ні, щоб до міста тягнутися». Так і нарекли дівчинку.
Сніжана росла гарною, не по роках розумною, дитиною. Проте, вона не могла через свій дитячий вік зрозуміти, чому мама
постійно свариться з татом, а він потім цілий день ходить сумний. Дівчинка думала, що всі сварки через неї і намагалася бути ще чемнішою.
Тато… О, з татом їх поєднує дуже багато. Збивши, наприклад, колінце, вона завжди перша бігла до тата, щоб він замастив її ранку зеленкою. Їй здавалося, що коли він легесенько дмухне, то весь бiль вмить вщухає. А ще він уміє ліпити найкращих снігових баб і у них біля хати цілу зиму мешкають казкові гноми і чудернацькі тварини.
Однієї зими у них на подвір’ї «виріс» справжнісінький замок.
– Ну, снігова королево Сніжинко, заходьте у свою крижану фортецю, – жартував тоді тато, але мамі чомусь було зовсім не до сміху.
Саме тієї зими Сніжана святкувала свій шостий день народження. Знову була зима, мело снігом, хурделило, а мама збирала сумку, бо вирушала на заробітки в Італію. Чоловік просив Оксану не їхати, переконував, що і тут вони удвох зможуть дати собі раду, але вона його не чула.
– Всі їдуть і я поїду. Гірше не буде. Я молода, сильна, роботи не боюся, зароблю грошей, продамо цю хату в селі, докладемо трохи і купимо квартиру в місті. Досить марнувати молоді роки на полях і в хліві.
– А як же я, матусю? – запитала тоді її Сніжанка.
– А ти ж будеш з татом. Невже мене ніхто не розуміє, я ж заради вас стараюся.
– А якщо нам цього не треба? – запитав сумно Андрій.
Це запитання залишилося без відповіді. Оксана поїхала наступного ранку. Дорога випала нелегка, а ще важче було знайти на новому місті роботу, добре, що кума влаштувала доглядати стареньку паралiзовану італійку. Оксана опановувала свою нову роботу, паралельно вивчаючи необхідні фрази італійською. У цьому їй дуже допомогла попередня доглядальниця, яка також була родом з України і вже поверталася додому.
– Не затримуйся тут надовго, дитино. Знаю, що за рік немає з чим повертатися додому, але запам’ятай, що інколи через три вже нема до кого повертатися.
Всіх грошей не заробиш, а любов рідних, втративши, ніколи не повернеш, – говорила Марія.
Час летів дуже швидко. Оксана надсилала гроші додому, часто телефонувала. Андрій зробив у хаті ремонт. Оксана вважала, що це – гроші, викинуті на вітер, бо скоро вона приїде, і їм і так доведеться вибирати нове помешкання, а старе продати.
Андрій кликав дружину додому, бо дуже сумував, Оксана обіцяла скоро повернутися. Так тривало доти, доки сеньйору не приїхав навідати наймолодший син Антоніо. Він закохався у вродливу українку без тями, а згодом і вона не уявляла свого життя без нього.
Жінка телефонувала додому все рідше, обманювати не вміла, а сказати правду – боялася. Італієць наполягав на одруженні і навіть був не проти забрати Сніжанку. Тож Оксана наважилася поїхати додому на Україну, але нікого не попередила про це.
– Сніжаночко, збирайся! – були перші слова Оксани, коли вона переступила поріг власної хати. – Ми з тобою поїдемо в Італію, там нам буде, як в раю.
– А як же тато? Він також з нами поїде? – запитала доня, вириваючись з маминих обіймів.
– Доцю, у тебе там буде багато нових друзів, ми підемо по магазинах, я накупляю тобі гарного одягу, іграшок.
– А тато? – вже кричала дитина.
– Татові добре тут в селі, ти будеш до нього дзвонити.
У цей час до хати зайшов Андрій, весь брудний, бо саме закінчив культивувати город. Він кинувся до дружини, бо так довго мріяв обійняти її, але крижаний холод в Оксаниних очах раптом зупинив його.
– Ти вже – не моя, – радше ствердив, ніж запитав чоловік.
– Ой, Андрію, давай обійдемося без скандалів. Я зустріла чоловіка, розумієш, справжнього чоловіка. З ним я не думатиму, де завтра взяти гроші на прожиття. З ним я почуваю себе справжньою жінкою. Тому ми розлучаємося. Дитина поїде зі мною, він не проти, щоб я забрала доньку до себе. А ти якось ще влаштуєш своє життя, від тебе нічого не хочу, тільки відпусти Сніжанку.
– Я нікуди не поїду, чуєш, нікуди. Тут мій дім, а ти їдь у свою Італію, нам з татом і тут добре. Ми ж тобі більше не потрібні?
– Сніжанка міцно обняла тата.
– Бачиш, мамо, хотіла як краще для дитини, а вона така сама вперта, як Андрій, – ридала Оксана на плечі в матері наступного дня.
– Не плач дитино, бо ніхто не знає, де загубить, а де знайде. Залишайся з ними тут. Подумай добре, перепроси чоловіка за зраду, він добрий, ради дитини пробачить. І тут живуть люди, тим більше, маєш в хаті гарні ремонти. Не залишай Андрія, він добрий в тебе, хазяйновитий, та й дитину доглядає не гірше матері. Навіть від моєї допомоги відмовляється.
– Та я й кажу, що він без мене не пропаде, – підсумувала Оксана.
– Він не пропаде, а от як ти будеш жити, знаючи, що донька не пробачить тобі зради.
– Не можу мамо, пізно, я вагітна від Антоніо, через місяць ми одружуємось.
Їх розлучили швидко. Сніжана залишилася з татом, а Оксана поїхала назад в Італію будувати нове життя. Спочатку вона часто дзвонила, кликала доньку до себе в гості, от тільки дівчинка переважно мовчала, так і не змігши пробачити мамі зраду.
Згодом Оксана народила хлопчика і її дзвінки на Україну тепер звучали все рідше і рідше.
Відстань, час, обставини, все це сприяло тому, що мама для Сніжани стала чужою.
А от татко… «Татко у мене найкращий. Він може зробити зі снігу все, що я придумаю, а ще він уміє ліпити вареники і пельмені, які я дуже люблю. Він заплітає мої довгі кіски щоранку.
А вчора ми їздили до Тернополя і купили мені гарне плаття, у якому я святкуватиму свій день народження. Правда, торти у тата не вдаються зовсім, минулої суботи ми спробували спекти за рецептом кекс, а у нас вийшов чорний великий бублик. Отож на день народження тортика доведеться купити. Я свого татка дуже люблю, бо він – моя мама!» – так закінчила свій твір Сніжанка.
Олена МАДАРАШ
