Мені було сорок, коли Антон почав вже дуже ретельно на роботу прибиратися, їздити у відрядження і ходити дуже замріяним. Я жінка з уявою і наполегливістю, тому скоро зрозуміла в чому річ, але не могла поставити остаточну крапку в наших стосунках, адже за плечима було тринадцять років шлюбу, що ми тільки разом не пройшли – від безгрошів’я до появи Віталика.
Але мені допомогла зробити вибір його пасія, яка вирішила мене просвітити на рахунок того, що я вже не кохана дружина. Як то кажуть, брудними ногами по помитому.
Чоловік одразу зм’як, зблід і щось жебонів, що він не хоче мене кидати, але любить її, це друга молодість, він такого й не відчував – все те, що жінка слухати не хоче, все те, що не має права вилітати з уст чоловіка, який провинився.
Зібрала його речі і вистачила з квартири.
– Я не буду претендувати на житло, – сказав він, а я лиш фиркнула, послугу мені робить благодійник.
Жити стало легше і складніше водночас. Важко було витримувати, коли при тобі стихають розмови, ці погляди, питання. Син теж бунтував, бо й вік і батько через мене пішов. Але я трималася і навіть непогано мені велося – стала думати про себе, а не про чоловіка і сина.
Через пів року до мене прийшла свекруха. Вона й до того навідувалася, забирали вони Віталика на вихідні, телефонувала, але такою вона прийшла вперше – надломленою. Таке буває, коли твоя дитина занедужала і ти хочеш забрати собі її слабість.
– Мар’яно, ти собі як хочеш, але ти маєш його прийняти назад. Він пропадає без вас, розумієш? Наївся вже тієї любові і аж його випирає з того всього. Вже два місяці в нас живе, вечорами зникає з хати. Я прослідкувала, а він ходить до вас під вікна. Сідає отам на лавочку і дивиться. Зробив він велику помилку, дитино, але я певна, що більше ніколи так не вчинить.
– Я…
– Ні, нічого зараз мені не кажи, не треба зопалу говорити. Ти подумай просто.
Вона пішла. А я думала: теж мені подвиг на лавці сидіти і чекати, поки мама за нього попросить, а жінка сама й пробачить. Ні, голубе, або заслужи пробачення, або мені такого не треба і сам до цього додумайся.
Того вечора я виглянула і спостерігала за його постаттю, він дивився на наші вікна. Але мені цього було надто мало.
Коли були якісь побутові справи, то я кликала свекра і одного дня він прийшов з Антоном. Я не стала нічого говорити, нічого нагадувати, просто рівно до нього говорила і відповідала на питання щодо сина. Далі він почав забирати Віталика з гуртка, бо вже було темно і привозив додому, кілька хвилин був у нас, чекав, що я от-от запропоную лишитися, але – мало!
А потім він почав старатися більше – то з квітами прийде, то в кіно нас запросить, купив путівку на море, залишав майже всю зарплату нам, бо я ж знаю, скільки у нього її було.
Десь через рік я його прийняла назад. У нас з’явилася на світ донечка і я бачу, що чоловік любить її, спішить додому аби погуляти з нею, переживає чи все добре у мене. Ні, не я нюхаю його речі, а він старається навіть не бути в приміщенні, де багато жінок, щоб не було чути й натяку на парфуми. Тепер це його робот – бути мені вірним, ні, вірним нашій родині, бо інакше він знає, що я ніколи не пробачу і він вже знає, що саме втратить, а що здобуде. Напевно, це велика різниця, раз він до нас вернувся.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
