«Я тебе розлюбила». Ці слова мені далися з різницею у двадцять п’ять років, бо в очі ніяк сказати не виходило, коханий геть забув, що у мене від нього дитина

Здавалося, що я любила Миколу з самого малку, ми жили в одному дворі і я часто виглядала у вікно, коли дітлахи ганяли по майданчику, а у мене як не заняття, то підготовка до заняття. Бабуся хотіла виховати з мене визначну скрипальку, а я вже й дивитися на той інструмент не могла.

Так заздрила тим діткам за вікном, які можуть бігати, куди хочуть, а я вічно вдома. Микола був найкрасивішим хлопчиком, я чомусь одразу полюбила його очі, манеру кривити ніс, його задиркуватий голос.

Ми пішли в одну школу і на моє щастя потрапили в один клас. Тепер вже Микола кидав в моє вікно камінчиками і просив списати домашку, а я давала її з шоколадною цукеркою, він жадібно їв, а я відчувала від того таку радість, наче їм тисячу таких цукерок.

Але в дев’ятому класі мій Коля закохався в Світлану, проводжав мене додому і випитував, що йому зробити аби вона звернула на нього увагу.

– Ну, порадь щось дієве! Ти ж мій друг!, – сіпав він мене благально за руку.

І я радила, щоб хотіла собі: квітку і гарну записку, але Коли вмів тільки свистіти і йти горло повз, звичайно, що

Світлана на таке не реагувала, а я щасливо зітхала і вірила, що він таки зверне на мене увагу.

Я цікавилася всім, що він любить, від футболу до бойовиків з Дольфом Лунгреном.

Могла годинами слухати, як він захоплюється сюжетом, грою акторів, як мріє стати знаменитим. Та всі ми мріяли стати знаменитими.

Ми закінчували школу і Світлана була вже тоді в ролі його дівчини, я навіть на випускний йти не хотіла, але мама мене переконала піти.

– Хіба ми дарма тобі таку гарну сукню купили?

Тоді я вперше прийшла під ранок ледве волочачи ноги, сукня була безповоротно зіпсована. Відтоді я не люблю вечірки.

Життя йшло, Микола ходив щасливий попри мої вікна з букетами квітів, інколи заглядав перекусити у нас, бо його молодий організм постійно хотів їсти.

Казав, що Світлана закінчить третій курс і піде за нього заміж.

Але потім сталося таке, що вона йому відмовила, про причини я не знаю, але Микола прийшов до мене перебути важкий період. Він говорив мені про свій біль, я зізналася йому про свій: що я роки у нього закохана і молю дати мені шанс.

Тоді батьки поїхали у відпустку і ті два тижні я вважала найщасливішими у своєму житті.

Але далі Коля зник, я не знала, де його шукати, бо вдома він не з’являвся.

Тоді я вирішила, що у нього амнезія. Але він навіки запам’ятав мої слова про вічне кохання і його серце знайде дорогу до нашої квартири, де ми були такі щасливі.

Я не пішла вчитися в аспірантуру в столицю, хоч мені пророкували світле майбутнє, я працювала в школі і чекала на Колю.

А далі вже й чекати перестала, а просто жила, бо клопоти щоденні переважили всі душевні переживання.

Я на роки залізла в цю рутину і вже й не розуміла, де я є, коли вже те щасливе життя почнеться, як на порозі став Микола.

Вже не хлопчик, якось раптово не змужнів, а округлився, мішки під очима, заусміхався до мене:

– Я прийшов до тебе…

– Що?, – я наче нічого не розуміла.

– Я знаю, що ти неодружена, мама мені все розказувала. То я й прийшов до тебе, щоб ми були щасливі, як колись ти мріяла. Пам’ятаєш, тут в цій квартирі?

Я справді не пам’ятала, що було в цій квартирі з ним, бо те тілесне було десь на трієчку з мінусом, просто моя любов те все покривала пеленою, а тепер я маю це все пройти ще раз і вже й без тіні любові, бо я його давно не кохала.

Усвідомлення цього прийшло так само буденно.

– Я не люблю тебе більше. Давно не люблю. І не приходь сюди, – я закрила за ним двері.

Чого ж я тут? Чого я досі живу з батьками в цій квартирі, адже не треба більше чекати – ось що справді стало одкровенням.

Я поїхала на курси підвищення кваліфікації, далі вирішила заочно вчитися і світ мені відкрився з різних сторін.

І кохання я знайшла нове, не до порівняння з тим дитячим. Може, я й довго чекала на свій шанс, але головне, що нічого не пропустила.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page