fbpx

Я терпіти не могла невідомості та невизначеності, тож якось увечері поставила перед чоловіком ультиматум: або ти мені розповідаєш, що в тебе з настроєм, або я беру сина та їду до своїх батьків, а потім подаю на розлучення. Боячись глянути мені в очі, Богдан тихо заговорив, як у священника на сповіді

Я закохалася зовсім юною у молодого вчителя історії. Ще в дев’ятому класі вирішила після закінчення школи також вступати на історичний факультет, хоч із дитинства всім казала, що хочу стати лікаркою. В мене вдома було кілька медичних валізок із інструментами та візочків із моніторами, такі реальні, що я до сьомого класу ними гралася і берегла. І хто повірив би, що через кілька років я зраджу своїй мрії, не вступатиму після дев’ятого в медичний коледж, полюблю історію, яку я раніше терпіти не могла. І все це завдяки нашому історику Максиму Михайловичу, якому ще й класне керівництво доручили в нашому класі.

Хоч я займала призові місця з історії на шкільних олімпіадах, придумувала різні питання на історичну тематику й просила нашого класного пояснити мені, постійно говорила, що вступатиму на історичний, не допомогло це мені привернути його увагу. Ніхто з однокласників не сказав би мені, що я закохана, не виявив би мене серед армії закоханих у нього, здається, всіх учениць старшої школи. Коли він одружився із вчителькою молодших класів, у всіх якось різко впав інтерес до історії, і тільки. А в моїй душі розлилася ціла ріка гіркоти від ревнощів і нерозділеного кохання. Та якось я переборола важке розчарування й несподівано для самої себе та рідних подала документи в медичний коледж.

Після закінчення навчання я працювала в поліклініці, в кабінеті невролога. Лікар, Богдан Іванович, також тільки прийшов на роботу після інтернатури. Він був мовчазний і постійно задуманий, ніби чимось стурбований. Лише через кілька місяців спільної з ним праці запропонував нам – двом молодим і неодруженим – перейти на «ти». А далі стосунки наші почали швидко розвиватися від «пішли на каву» до «давай одружимось».

У Богдана я закохалася зразу, як тільки побачила, хоч він був повною протилежністю харизматичного Максима, мова якого так і лилася з його тонких уст. Я зразу думати забула про вчителя, навіть дивувалася, що була в нього закохана. Ось Богдан – справжній чоловік, небагатослівний, серйозний, надійний.

Пролетіло дванадцять років. У нас підростав син Мирослав. Все було ніби добре. Та останнім часом Богдан все похмуріший приходив з роботи. Він уже був завідувачем відділення, і я це пов’язувала з його обов’язками, але потім засумнівалася в своїх висновках, коли згадала переміну в його поведінці після зустрічі його однокласників. На мої запитання – чи всі приїхали? Які стали? Чого досягли за ці двадцять років? – він відповідав неохоче. Потім Богдан почав уникати мене, не вечеряв з нами на кухні, мовляв, неголодний, вранці міг піти на роботу, не поснідавши.

Я терпіти не могла невідомості та невизначеності, тож якось увечері поставила перед чоловіком ультиматум: або ти мені розповідаєш, що в тебе з настроєм, або я беру сина та їду до своїх батьків, а потім подаю на розлучення. Боячись глянути мені в очі, Богдан тихо заговорив, як у священника на сповіді.

– У мене була велика шкільна любов – Ліда. Коли на зустрічі побачив її знову, ніби й не було тих двадцяти років розлуки. Ми були парою до закінчення школи. Мріяли разом навчатися в медуніверситеті. Та чи хтось позаздрив нашому коханню, чи в кого були ще якісь інші мотиви, але нам почали щось наговорювати: мені – на неї, їй – на мене, в результаті ми посварилися. Ліда вибрала інший виш, вступила на заочне і зразу вийшла заміж. В неї й донька вже заміжня, живе окремо. А чоловіка півтора року тому не стало. Це мені інші однокласники сказали. Вона не признавалася, що вже вдова, бо знає, що я її досі кохаю, але маю дружину і сина, то майбутнього в нас бути не може.

– Чому ж? – сказала я, не сумніваючись у своєму рішенні ні хвилини. – Я тебе відпускаю.

Коли мене друзі й приятелі почали навчати, як за збереження шлюбу треба боротися, я відкинула всі їхні поради, адже  з юних літ знаю, що таке сила кохання. Я Богдана кохаю й бажаю йому щастя, вибачаю, що стільки років жив зі мною не з любові, а з обов’язку, рада за нього – він щасливіший за мене: його люблять. Я ж двічі в житті закохана була, та без взаємності. Але мені тільки тридцять два. Можливо, я ще зустріну справжнє кохання свого життя.

You cannot copy content of this page