— Дусь, тобі допомогти? – запитала Олена продавщиця. Дуся здригнулася і різко відвела руку, якою гладила шовкове плаття. – Ти, чого, Олено, навіщо мені твої сукні? Куди мені в них ходити, не в клуб же – і вдавано засміялася. Олена глузливо відповіла – Ну так, звичайно – і перехилилася через прилавок – Мені тут шепнув дехто, що у тебе кавалер завівся. Правда чи вигадують? – Дуся почервоніла і гаркнула – Ото ж село, поговорити ні з ким не можна. Вигадка все це. Дай мені хліба, та й піду я. Вдома діти самі.
Олена дивлячись у вікно, як Дуся широко крокуючи, пішла по вулиці зітхнула – Яка ж колючка. Слова не скажи. Все в багнети. Одне слово, відлюдькувата – І підійшла до вішалки з одягом – Собі взяти чи що? Начебто нічого, он навіть Дусьці сподобалося сказала вона задумливо.
Тим часом Дуся підходила до дому. Ще здалеку помітила, що біля хвіртки хтось стоїть. Підійшла ближче і гаряча хвиля прилинула до щік. Це був новий моторист з ферми, Тимофій. Побачив її і назустріч. – Вітаю, Євдокіє. Вибач, що без запрошення. А це тобі – і простягнув їй букет ромашок. Дуся розгубилася, їй ніхто в житті квітів не дарував. Вона нерішуче протягнула руку і притиснула букет до обличчя. Вони майже не пахли, але було дуже приємно.
І тут з-за паркану почувся гучний рев молодшого Дмитрика і вона прокинулася. Грубо сунула квіти назад Тимофію і з викликом вигукнула:
– Я тобі що, дівка? Навіщо ти мені свій віник притягнув? У мене он дітей четверо в домі. Приволікся, навіщо? Щоб по селу мене знеславити? Я жінка порядна і честь свою бережу, зрозумів? І не ходи сюди більше,-відсунула його плечем і зайшла на подвір’я. Тимофій покрутив у руках букет і заткнув його в щілину хвіртки. Подивився на похилений будинок і повільно пішов геть. І вже не побачив, як жіноча рука висмикнула букет з-за штахетини.
Уклавши дітей спати, Дуся вляглася сама. Їй не спалося, було то душно, то холодно. Вона довго переверталася і нарешті не витримала. Накинула хустку на плечі і вийшла на ганок. Присіла на сходинку і задумалась. Давно вже їй не було так добре і одночасно неспокійно. А все він. Тимофій. – Тимофійчик – ласкаво проспівала вона і перелякано озирнулася, чи не чув хто.
Дуся з дитинства була похмурою. Неприваблива дівчинка з шрамом на обличчі. Маленькою, невдало напоролася на цвях. Діти дражнились, вона спочатку плакала, а потім просто замкнулася в собі. Не любила дивитися в дзеркало, очі відразу натикалися на цю мітку.
Вона і заміж пішла не тому що любила, а тому що покликали. Григорій і сам обличчям не вийшов, тому у дівчат попитом не користувався. До того ж косив на одне око сильно. З усіх чотирьох, тільки у молодшого Дмитрика трохи косоокість передалася. А так, у всіх, тьху, тьху, все нормально було.
Жили вони звичайно важко. Григорій чоловіком був ніяким. Ні прилаштувати, ні збудувати. Дуся сама, ночами, щоб чоловіка не ганьбити, доробляли за ним огріхи. Зате характер у чоловіка був неприємним. Їй іноді здавалося, що через неї він всім жінкам мстить. Вона довго терпіла, поки не штовхнув її, коли була при надії. Вона схопила віник, який стояв у кутку. І скільки було сили в як Гриця не закривався, вона його добре відмолотила. Відтоді тиша.
А потім та історія з сусідкою. Виявляється Гриць унадився за нею підглядати. Та пожалілася чоловікові своєму Миколі. Той довго не думаючи, схопив його біля заповітної дірки в вікні і приклав по-чоловічому. Провалявшись з тиждень, Гриць вирішив виїхати. Боявся, що всі сміятися будуть. Коли їхав, обіцяв Дусю з дітьми потім забрати. Але минуло вже чотири роки, а від нього ні слуху, ні духу.
Тимофій з’явився в селі з півроку тому. Оселився на околиці в будинку тітки Марії. Говорили, що це родич її дальній, хоча точно ніхто не знав. Тітка вже давно з дому не виходила, все лежала. Перший раз Дуся його спочатку почула. – Красуне, не скажеш, де ваша завідуюча? – Вона перед тим як відповісти, озирнулась по боках. Вони були вдвох. Дуся махнула рукою в бік – Туди йди. Там вона, у телят – А сама подумала, сліпий чи що, де красуню побачив. І постаралася про це забути.
Але Тимофій все частіше почав потрапляти їй на очі. І все красуне, та красуне і усміхається. Вона одного разу не витримала – Ти що бачиш погано? Яка я тобі красуня? Очі роззуй – Він здивувався – А хто ж ти? Он яка гожа – Дуся повернула обличчя так, щоб шрам був виразно видно – І цього не бачив? – Той щиро здивувався – Ні. Для мене ти всім красива – Дуся в серцях аж тупнула – Точно, блаженний –
А сама його з голови викинути не може. На днях помітила, що довго розглядає себе в дзеркалі. А потім одягла на голову не заношену хустку, а зі скрині дістала нову в квіточку.
І ось сьогодні прийшов. Навіщо? Самотня жінка з дітьми, що з неї взяти. Чи? Дуся навіть подумати про це не сміла. Невже вона сподобалася йому як жінка? Ні, ні, не може бути.
– Може, Дусенько, може – пролунав голос з темряви. Вона навіть не помітила, що говорила вголос. Тимофій вийшов з тіні і простягнув до неї руки. І вона пішла до нього, прямо на звабливе світло його очей. – Я кохаю тебе, красуне моя – прошепотів він. І вона. Вона повірила. У те, що вона жінка і її можна кохати. Так вони довго стояли, обнявшись і знали, що попереду у них ще багато щастя.
Автор: Ласкава.
Фото ілюстративне.
