Я Олю ще в школі вчила. Така була мила дівчинка, дуже тиха і сором’язлива, майже непомітна.
А от ї маму я пам’ятала добре, особливо вона на батьківських зборах нервувала, коли я казала, що Оля відстала з англійської чи математики. У неї аж червоні плями по лицю скакали!
Я тоді думала, що вона просто так переймається дитиною, але тепер знаю – то вона соромилася доньки.
Але через сімнадцять років Оля знову стала на порозі нашої школи – молода бібліотекарка. Я тоді подумала, що це справді її професія і її стихія.
На той момент я вже була директоркою, тому купа проблем та роботи і якось повз мене пройшло і гостина з нагоди Олиного одруження.
А ту якось йду додому, а в бібліотеці ще світло. Я заглядаю, хто це так допізна сидить – Оля…
– Ти чого додому не йдеш?, – питаю, – Ти ж на пів ставки, а таке враження, що тут живеш.
Ольга знітилася, а я собі пішла додому.
Через кілька днів ситуація повторилася і я знову її застала на робочому місці, а вже на годиннику сьома, а на дворі осіння темінь.
– Олю, ти чого ще тут, – просто спитала. А вона тоді так на мене жалібно подивилася, губи затремтіли і розповіла…
Її мама була при посаді на заводі і тато теж був якимось начальником, тому не дивно, що від єдиної доньки вони вимагали аби та була їх гідна.
Проте, Оля не мала ні чудової пам’яті, ні успіхів в спорті, ні в навчання. Звичайна дитина…
Мама вирішила стимулювати дитину словами.
– Найбільше я боялася батьківських зборів, тоді мама приходила дуже розлючена. Спочатку сварила тата за гени, а потім і мене. Далі тато сварив мене за те, що його сварила мама…
Щоб якось догодити батькам, Оля вступила в інститут, але пішла на бібліотекаря, чим дуже розізлила матір.
– Ніяких амбіцій, ніякої цілеспрямованості! Ти думаєш ми з батьком тебе все життя забезпечуватимемо?
Щоб хоч трохи виправити ситуацію вона вийшла заміж за того, кого мама й тато порекомендували.
Зрозуміло, що вона обранця не кохала, як і той її. Жили молодята з Оленими батьками в їхній п’ятикімнатній квартирі.
Оля бігала на роботу, готувала вже й на чоловіка, прибирала, але відчувала вже не лише батьківське невдоволення, але й чоловікове: не так вдягається, не фарбується, допізна на роботі, а зарплатні не видно, страви не такі, до яких він звик…
Одного дня в Ольги стався напад паніки, коли вона зрозуміла, що пора додому. Здавалося, що стіни насуваються на неї, а вона не знає, що робити.
Почала відтягувати прихід додому.
– Я така смішна. Цілу промову готувала, мовляв, готую кабінет до перевірки, привезли нові книги, роблю переоблік… А вони навіть не помічали, що мене нема. Хіба Володя був невдоволений, що самому доводилося підігрівати собі їжу… А мені стало тут краще, ніж удома… Я навіть вишиваю!
Оля показувала мені свою вишивку, а я диву дивувалася, що отаке в молодої гарної дівчини життя. І це вона в колі людей, які мають любити її по замовчуванню ще й такі порядні з виду…
Я тепер інколи заходжу до неї на чай, щось теревенимо. Бачу, що мій прихід її й трохи бентежить. Але з часом, вона звикла, що я до неї не як вчитель чи директор.
Як добре слово може підтримати людину, то чого ж його не сказати? Хіба від мене щось відпаде? А їй зараз треба багато добрих слів.
Чи наважиться вона якось змінити своє життя – я не знаю. Дуже хочеться в її випадку щасливого розв’язку, але от чи буде він?
Фото Ярослава Романюка.