Слова подруги нагадали мені події того часу, який я хотіла забути. А кому буде приємно згадувати. Коли її за тиждень до весілля кидають? Проте, я не пам’ятаю аби таке говорила подрузі, як вона мені зараз це подає.
З того, що я пам’ятаю, то Роман мене покинув перед весіллям, коли я вже купила й сукню і туфлі, гості були запрошені і ресторан замовлений, завдатки дані, а він приходить і каже, що впевнений, що у нас нічого не вийде.
Я не вірила, що це справжня причина, але Роман був твердий. Що мої батьки ходили до його, що його батьки переконували Романа, але той вперся і все.
Складати два плюс два я почала лише тоді, коли побачила, як Роман носить квіти до моєї першої дружки і по сумісництву найкращої подруги. Я пригадала, що все змінилося після того, як він забіг на кілька хвилин до мене, а там була Настя, як він дивився на неї.
Ось це я пригадую, але не те, що казала тоді Насті. А вона ось прийшла на весілля до моєї доньки та й каже:
– Ти знаєш, Людо, я так і не пізнала щастя. Стільки років думаю, якби ти тоді з мене ті слова не витягла, то була б я щаслива з Романом.
– Які слова. – здивувалася я.
– То ти не пам’ятаєш?
– Ні.
І подруга почала таке казати, наче я побігла тоді до неї і почала висловлювати претензії, що через неї мене покинули.
– Я тоді тобі поклялася, що не буду з Романом, хоч полюбила його з першого погляду. Я вибрала тебе і що за це маю?
– Я не пам’ятаю такого, – виправдовувалася я.
Ну як і сказала щось таке, то хіба я не мала на це права? Хіба на моєму місці хтось би вчинив по-іншому? Та й подруга добра. Не треба було очима кліпати перед Романом.
Звичайно, що роки пройшли і у мене є чудовий чоловік та двоє дітей. Старшу он заміж видаю та радію за молодих, сама наче на двадцять років помолоділа, а мені таке кажуть.
– Знаєш, Настю, я теж пережила втрату кохання і нічого, знайшла нове і живу щасливо, то й ти б так могла, а не придумувати собі якусь любов з першого погляду. Та ще й мені кажеш в такий день!
– Кажу, бо ніколи про це не забувала.
– То ти хіба не знаєш, де того Романа знайти? То я тобі підкажу – під генделиком, є там за чим сумувати.
Так, в Романа життя не склалося, спочатку бігав за Настею, а потім вирішив побігати за грошима і так якось добрі гроші й притягували компанії, от він і пустився берега. На місці Насті, та я й на своєму місці дякую Всевишньому, що відвів від мене такого чоловіка. А вона про якусь обіцянку пам’ятає, якій років двадцять. Я не пам’ятаю, де рушник кухонний поставила, а вона он яку пам’ять має. Але все це вона згадує через те, що знову сама і треба ж когось у тому звинуватити, десь знайти причину, от і вибрала мене та ту юнацьку сварку. Вона вже доросла жінка і має жити своїм розумом і теперішнім, а не минулим. Хіба не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
