fbpx
Історії з життя
– Я тут, донечко, подумала, що, мабуть, до коледжу ти не підеш навчатися. Хто тобі там їсти готуватиме? А з дому хто збиратиме? Бабця старенька. Я незабаром їду. Очевидно, надовго. Я в освіту твоєї сестри вклала великі гроші, і що? Валя тепер все одно сидить удома. То навіщо ще гроші на вітер викидати. Підеш в училище. На швачку чи на кухаря. Роботу, як треба буде, завжди зможеш знайти

Від модного репу, що був встановлений як мелодія для будильника на телефоні, Яна схопилася й одразу ж побігла в туалет. Та очікування не справдилися – затримка вже була більше ніж тиждень. Невже??? Дівчина навіть боялася подумати, що це могло означати. Дорослі ігри дають дорослі результати. Тест підтвердив. Спантеличена, знервована, вона заховалася за шафою у своїй кімнаті, маленькою грудочкою забилася в куточок, присіла, обійняла ноги, зіщулилася, десь у душі сподіваючись, що незабаром усе мине само самою. Колись, у дитинстві, Яна так часто робила, коли тато приходив напідпитку. Вона, тоді чотирирічна дівчинка, хапала рученятами в маму, а коли бачила, що нічого не зміниш, бігла сюди, за шафу, ховалася в куточок і чекала, коли все стихне. Інколи доводилось сидіти до ранку. От і зараз сподівалася, що зійде сонце – і її проблеми розвіються, неначе сон.

– Ти вже зібралася до школи? Йди їсти! – голос бабусі привів до тями.

За матеріалами – Гліф.

– Не хочу, – дівчинка враз відчула, що їй недобре. Тест не помилився, – подумала і побігла надвір.

Дорогу до школи вибрала найдовшу. Не хотілося ні з ким розмовляти, бо здавалося, що всі знають про її здогадки. А Яна дивилася у відповідь з дико-солодкою цікавістю, оцінюючи, яка була б у кожного реакція. Так, її рідна бабця Марина, мабуть, би довго плакала, побивалася: що то дитина сиротою, маючи живих батьків, виросла. А вона, сердешна, не вберегла дитину від сорому. Сусідка Микитиха похитала б головою, зробила б співчутливий вираз обличчя і, сказавши, що має термінові справи, побігла б у село новину розносити. Батько… А йому, м’яко кажучи, по барабану, де його донька і що з нею, йому аби чарка повна і любаска збоку… Валька, з її дев’ятого класу, що змінила вже сотню кавалерів, стрибала б від радості: дивіться, от ви кажете, що я нечемна дівчинка, а ви на Яну гляньте… Інші в класі були б у тихому ступорі. Вчителі. Мабуть, як хто. Здебільшого це були б нотації та повчання:

– А ми тобі казали, попереджали, просили тебе, – і сподівалися, що вже закінчення навчального року, тож ніхто не дізнається і чорна тінь не впаде на школу. Хіба що… Може, класна керівничка зрозуміла б. Але чим вона допоможе?!! І як так просто підійти і сказати:

– Антоніно Василівно, я при надії. Що робити?..

Смішно.

Мама. Юнка зумисне намагалася не згадувати про найріднішу людину, бо їй хотілося бути впевненій хоч у комусь, хто зможе її зрозуміти і підтримати. Рідну маму вона ледь знає, бо та не витримала чоловіка і поїхала на заробітки глядіти чужих дітей. Звичайно, приїжджала, купувала подарунки, висилала гроші, обіцяла, що більше не поїде, та, побувши тиждень, знову зникала, щоб «заробити дітям на гідне життя».

– Ой мамо, мамо, знала б ти, як мені тебе не вистачало, як я плакала, замикалася в собі, а ти відкуповувалася грошима. Одразу дала старшій сестрі вищу освіту, купила їй будинок у місті й досі гаруєш на неї. А вона ж від мене відреклася, бо я неідеальна, можу її донечку зіпсувати. Мамо, я росла і хотіла любові. Не знайшовши її в найрідніших, я знайшла в чужих. Так, у хлопців, які розповідали, як мене люблять, і брали від мене, що хотіли…

– Лісовик, до дошки, – суворий голос математика перервав хід думки.

– Антоне Петровичу, можна я не піду? У мене голова болить. Мабуть, грип буде.

– У тебе весь навчальний рік вона болить. Іспит як думаєш складати? Там тобі смішно не буде. А тобі ж оцінок гарних треба, мама захоче тебе в коледж відправити. А ти… Ех, – махнув рукою. – І що з тобою робити?

– Пошкодувати і відпустити, – спробувала пожартувати.

Закінчилось тільки три уроки, а відчуття, що минула вічність. Не могла працювати, слухати вчителя. У голові бумкало:

«Дитина! Дитина! Дитина!..

Класна керівничка підійшла стурбована:

– Все гаразд?

– Так. Тільки голова розколюється. Можна я додому піду? Хоч вип’ю щось.

– Йди. Та зателефонуй сестрі, розпитай, що тобі можна пити. А ще краще зайди в медпункт. Там фельдшерка тобі тиск поміряє, температуру…

– Яно, я ввечері зателефоную, щоб дізнатися, як ти, – гукнула Наталя Василівна навздогін, вибігши на дорогу.

– Телефонуй-телефонуй, – пробурмотіла під ніс, не озираючись.

Пішла до річки. Довго дивилася у воду, сидячи на березі. Подумки шукала вихід із ситуації. Але це була безвихідь. Хоча ні, шлях уперед є. Саме тут. Один-два кроки – і все.

Врешті наважилася зателефонувати коханому. Він же дорослий, він її заспокоїть і захистить. Йому вже двадцять два, він може утримувати сім’ю, а вона закине мрії про навчання і доглядатиме дитинку. Ну і що, що їй самій лише чотирнадцять. Доки появиться маля, буде п’ятнадцять. А в арабських країнах це взагалі норма.

Володимир не брав слухавки. Дотелефонувалася тільки з дому. Спочатку був поза зоною, потім – довгі гудки. Коли нарешті відповів, не було сили видавити із себе промову, яку готувала і подумки репетирувала декілька годин. Лише два слова змогла вимовити. Не готуючись:

– Я при надії…

Довга пауза, під час якої вона не дихала.

– Ти що, клепку втратила? Які діти? Ти сама ще дитина. Та мене посадять! Я ще не хочу дітей! І одружуватися не хочу! І не буду! І взагалі, хто сказав, що я батько? Я ж у твоєму житті не єдиний був. Мало з ким ти могла зустрічатися, доки я на заробітки їздив. Ні. Ти точно не при тямі. Вирішила цапа відбувайла собі підшукати? Ні-і-і-і-і-і-і. Я на це не поведуся. Сама винна – сама виплутуйся…

Кожне слово різало, пекло, кололо, руйнувало надії, кохання. Терзало душу.

«Куди йти? До кого? Навіщо? Сестра? Мати? Батько? Друзі? Хто? Куди?» – крутилося в голові.

Заціпеніла. Не могла плакати.

Пролежала в ліжку до опівночі. Бабуся все бігала навколо. Змушувала їсти. Варила чаї. Вимірювала температуру і годувала.

Всю ніч верзлися погані сни. Прокидалася в холодному поті і знову засинала, щоби спробувати бодай у сні владнати свої проблеми.

Коли за декілька днів отямилася, почала шукати в Інтернеті вихід. Рецептів безліч. Та де їх у селі дістанеш? Хіба що народними методами. Треба спробувати, щоб до останнього дзвінка бути спокійною.

Перед початком експерименту стало не по собі. Вирішила зачекати декілька днів, до повернення мами з Італії. А може, вона зрозуміє, глядітиме внучку, якщо вже не ростила її, свою донечку. Може сумління заговорить. Сама ж у шістнадцять заміж вийшла.

…Мама приїхала машиною бізнес-класу. За кермом – симпатичний водій, значно молодший від мами, але ніс сумки з подарунками, догідливо заглядаючи їй в очі. Незважаючи на грайливий настрій Віри, так звали маму, вечеря була напружено-вдаваною. Всі усміхалися одне до одного, але родинного тепла не було відчутно. Віра розповідала про дітей, яких доглядає за кордоном. Про їхні звички, манери. Як вони тягнуться до неї. Хвалилася, що діти плакали, коли вона від’їжджала, бо люблять її більше, ніж свою рідну. Яна терпляче слухала, хотілося заховатися за шафу. Мама знала про чужих дітей усе, а про неї… Чи знала мама, коли в неї випали молочні зуби, як важко їй давалася математика і які чудові твори та вірші вона писала? Чи здогадувалася, що більшість віршів були присвячені саме мамі? Чи поцікавилася бодай раз, як навчання доні? Чи… Чи… Чи…

Після колективного прибирання зі столу всі пішли в різні кімнати. Яна наївно чекала, що мама прийде до неї, пригорне її, розповість їй, як сумувала. Марно. Після довгих вагань пішла сама.

– Ти до мене? Чудово. Я також, маленька, засумувала за тобою, але порозмовляймо завтра, я така втомлена з дороги.

– Мамо, я на декілька хвилин. Ти знаєш, у мене незабаром останній дзвінок… – почала здалеку.

– Не хвилюйся, сонечко, завтра купимо тобі найгарнішу сукню, замовимо зачіску, макіяж, манікюр. Ти будеш най-най…

– Мамо, я не про це, – перебила дівчинка, боячись, що ще трішки – і не зможе сказати мамі те, що планувала.

– А, ти про вступ… Я тут, донечко, подумала, що, мабуть, до коледжу ти не підеш навчатися. Хто тобі там їсти готуватиме? А з дому хто збиратиме? Бабця старенька. Я незабаром їду. Очевидно, надовго. Я в освіту твоєї сестри вклала великі гроші, і що? Валя тепер все одно сидить удома. То навіщо ще гроші на вітер викидати. Підеш в училище. На швачку чи на кухаря. Роботу, як треба буде, завжди зможеш знайти. А я трохи грошей і тобі на будинок назбираю. Тільки пізніше, бо втомилася на вас працювати. Не ображайся: влаштовуватиму особисте життя. Ти вже не маленька. Впораєшся. За десять років без мене, диви, якою дівкою виросла!

…Володимир дістав якісь порошки. Випила.

Від модного репу, що був встановлений як мелодія для будильника на телефоні. Подивилася на простирадло. Безсило усміхнулася: от і все!

Автор – Олена ІСЬКОВА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook