За моє жито, ще мене й бито. Отак і про мене – за мою доброту я тепер маю купу недоброзичливців.
Наше село далеко від траси, тому добиратися до нього доволі важко. Автобус їздить тричі в день і єдиний вихід – це йти пішки.
Скажу вам відверто, що їхати в автобусі – це ще те задоволення. Всі один на одному і мало хто тобі місце звільнить. Деякі мудрі додумуються до того, що прикидаються, ніби дуже сильно заснули і не бачать, що над ними висить на одній руці старша людина.
Ще одна категорія – це істинні мамусі-бабусі, які кладуть опецькувате чадо біля себе на сидіння і цілу дорогу сваряться, що вони заплатили за місце і їхня дитина має сидіти на кріслі, а не на колінах.
Влітку в автобусі стоїть не лише крик «відкрийте вікно» – «закрийте вікно», а й така курява, що й не відрізниш людей, які поруч і виходиш з повним ротом піску на зубах.
Тому, коли чоловік купив машину – я почувалася просто найщасливішою в світі! Отепер прощавай автобус і привіт комфорт та безпека.
Чоловік наполіг аби й я навчилася їхати, бо коли він буде на роботі, щоб я могла, в разі потреби, поїхати в місто з дітьми.
Я швидко навчилася їздити і дуже часто почала підбирати людей, які йшли в напрямку траси, щоб підвести чи до траси, чи в місто, куди їхала я.
Я вважала свій вчинок нормальним, бо ж сама роки проходила пішки і знаю, як то йти, а ноги ниють. Гроші я не брала, бо ж соромно, адже їду по справах та й людей старших везу часто, то які з них гроші.
Отак я їздила-їздила і доїздилася до того, що поламали мені пасажири дверцята.
Отой окрик:
– Не гримайте дверима, не вдома…
То не просто так, а двері ось так ламаються. І ось я їду додому з дверима, які прив’язала колготами…
Хто зламав двері – я не знаю, бо ж ними треба було добряче погримати, а я дуже багато людей возила туди-сюди, тому не факт, що останній пасажир був винен.
Приїжджаю додому і кажу чоловікові, що так і так – двері зламалися. Той в лемент, бо ж на це треба грошей.
– Я тут працюю зранку до ночі, а ти мені машину ламаєш, – аж заходиться чоловік, – Витягла свої гроші і заплатила!
Звідки у мене гроші, якщо я в декреті? А, по-друге, хіба я винна, що двері зламалися?
– Бо ти звикла ними гримати, як не знаю чим, ніби в трактор сідаєш! Я нормальну машину купив аби потім ще й продати. А ти вже на тисячу доларів мені ціну знизила!
І отак говорив і говорив, що я вже сама знервувалася. Не думаю, що я аж на таку суму нашкодила, але двері треба було приробити.
Влетіла я в копійку добру і вже їхала додому без жодного пасажира.
А далі почалося найцікавіше – люди почали ображатися, що я їх більше не підбираю і починають про це казати моїм батькам!
– А що то ваша Ольга стала така гонорова, що й не стає? Та я такі сумки несу, аж руки до землі, а вона лице відвертає?!
– А чого ти мені, похреснице, не стала, я ж добре бачила. Що ти сама їдеш?
– А чого ти, однокласнице, мене не взяла в машину і я мусила їхати в автобусі, а ми за однією партою 9 років сиділи!
На відповідь, що машина зламалася і мені прийшлося її ремонтувати – нуль реакції, нуль співчуття. Тобто, поки возила – то так мало бути, а тепер не стаю, то я вже дуже погана людина? Я мала їх взяти і крапка.
Чоловік з іншого боку бурчить, бо я його працю не шаную. І отак я між двома вогнями, ні в чоловіка розуміння, ні в людей розуміння.
Фото Ярослава Романюка.
