Зараз самій смішно зі своєї зарозумілості, така була певна, що все на світі знаю і з усім справлюсь. Так гордо говорила, що шлюб своє віджив і якщо люди кохають один одного, то не важливо чи є папірчик, головне аби були почуття любові. Саме любов має бути вічна, а не писулька.
Але моя історія показала мені геть іншу сторону стосунків.
Мені було двадцять п’ять, я тільки влаштувалася на роботу і отримала першу зарплату і почувалася королевою світу. Тепер я можу все на світі і мені для щастя потрібна кава та еклери. Квартиру я ще не могла знімати на свої гроші, але навпіл з подругою моєї зарплати цілком вистачало на те аби жити своє краще життя.
Далі я закохалася і мій хлопець так само був за вільні стосунки, а я його підтримала і це прискорили між нами всі процеси: ми з’їхалися і почали думати про спільне житло.
– Знаєш, Інно, у мене мама фінансист і вкладає гроші дуже вигідно, вона навіть грає на фондовій біржі.
Що ти скажеш на те аби давати їй гроші, а вона їх вигідно вкладатиме.
– Та я тільки за!
Для мене слова «фондова біржа» – були наче з іншого багатого і розкішного світу. Ми отримували з Романом приблизно однакові гроші і відкладали з зарплати гроші для мами.
Вона казала синові, що ми вже маємо пристойну суму, що ми подвоїли свої вкладення і це стимулювало нас давати ще і ще.
Так ми прожили разом рік, як я зрозуміла, що чекаю дитину. Роман зрадів і наче мати його теж, бо чого б тоді мені казала:
– Це чудово, Інно, тепер ти маєш ще більше працювати аби більше відкладати для малюка, а я своєму онукові вже кілька десятків тисяч зароблю.
З появою дитини все стало геть по-іншому, адже я вже не могла працювати, а Роман обурювався, що він має все тягнути на собі.
– Тоді візьми в матері частину грошей, щоб ми мали на прожиття.
– Проїсти такі статки? Ми ж на квартиру відкладали.
– Але ж ти сам бачиш, що нам не вистачає і ти не справляєшся.
– Знаєш, я цілком був самодостатнім до усього цього, це ти хотіла дитину, а тепер я ще маю й відповідати?
Слова множилися і в один день Роман зібрав свої речі і пішов до матері. Я залишилася без копійки і була така розгублена, що не знала, що й робити.
Я пішла до свекрухи, а вона мені каже на моє прохання вернути мені гроші, які я їй давала.
– Я в тебе нічого не брала і це тобі кожен суддя скаже. Гроші мені приносив син, а ти для нього хто?
– Я його кохана жінка.
– Якщо кохана жінка, то чого він зараз не поруч?
– Ми просто переживаємо складний період, мені нема за що ростити дитину, це ж ваш онук!
– Нічого не знаю, батьківство ще треба довести. Тоді й приходи.
Мені прийшлося поїхати до батьків, витратити купу сил на визнання Романа батьком дитини і на подання на аліменти.
В результаті від нашого кохання нічого не лишилося, які мені слова довелося почути в свою адресу від цієї сімейки, я не хочу й згадувати.
Тому папірчик треба мати, як би вас не запевняли в любові, бо я не змогла довести факт того, що віддавала гроші Роману, не було свідків, а він все заперечував. А якби мала штамп, то б мала право на половину всього.
Може, офіційний статус нічого й не гарантує, але слова і обіцянки – так само. А ви за те, щоб шлюб був офіційним чи вважаєте це пережитками минулого?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
