Мені дісталася двоповерхова хата. Як звучить? Наче, як виграла в лотерею. А насправді, то така валіза без ручки, що й не знала, як мені бути.
У мене були такі прості мрії – видати доньку заміж і няньчити онуків, готувати чоловікові на рибалки перекуси і дивитися серіали. Все.
А тепер я серед пустих стін в новобудові і не знаю, що мені й робити.
А почалося все з весілля.
Мій чоловік заробляв по закордонах, ми мали квартиру і збирали доньці на квартиру. Вже була майже вся сума, але щось тоді була непроста ситуація і ми не купували. Далі донька вже мала поступати, а далі вирішила, що виходить заміж, тому ми отак гроші з купки на те, на се і вже й на квартиру нема.
На заручинах тема, де будуть жити молодята піднімалася і ми отак порадилися, що молодим купимо квартиру, скинемося з двох сторін та купимо.
Ми зраділи, бо така сума у нас була. Ми бачили, що свати приємні, що діти люблять один одного, тому були налаштовані на те аби допомогти молодим з найголовнішим – з житлом.
Але далі діти щось між собою порадилися і захотіли в приміській зоні будувати хату.
– Нічого, справимося, – сказав свекор, – Я поїду ще на заробітки з сином, ви теж дасте половину і вибудуємо. Молоді хай нам онуків якнайшвидше на світ приводять.
Мій чоловік був проти.
– Мені п’ятдесят, я ще пару років можу працювати, але я вже не хочу. купімо квартиру і клопоту буде менше. А молоді хай собі з часом будують.
Але діти аж ображатися почали, що ми їх не підтримуємо. І отак мій чоловік зі скрипом після весілля поїхав на заробітки. Уляна жила зі мною, бо її чоловік та свекор поїхали разом заробляти на будинок.
І, знаєте, швидко пішло все, бо за кілька років вже була зведена хата і накрита. Далі треба було проводити світло і газ, воду, робити всі внутрішні роботи.
І тут виявилося, що зять когось там за кордоном знайшов і вертатися до Уляни не планує.
– А як же хата?, – спитав мій чоловік доньку.
– Мені все одно, що з нею буде, – відказала донька.
Чоловік дивився далі на мене.
– Я важко працював два роки без відпочинку, аби зробити те, що вони хотіли, а тепер їй та хата не потрібна?
Ми здзвонилися зі сватами і ті так само підтвердили, що синові ця хата теж не треба.
Ми зійшлися на розмову на будові, було зрозуміло, що аби довести все до пуття, то треба роки і великі кошти.
– Нам хата не потрібна, – сказали свекри, – давайте нам половину суми і забирайте.
– І нам хата не треба, – сказав чоловік, – віддавайте нам половину суми і забирайте.
– Ми хати не хотіли, то ваша донька захотіла і син погодився, тому ви маєте викупити частку.
– Ні, я був проти з самого початку, я два роки важко працював аби вам догодити і мені потрібні ці гроші назад.
– У нас і близько нема.
– У нас також.
Ми ходили навколо хати, а далі свекруха й каже:
– Тоді даймо оголошення на продаж, може хтось зголоситься.
Так і зробили, але ніхто не хотів давати ту суму, яку ми всі реально вклали. На казали, що це за дорого, а ми тільки очима кліпали, бо ми ні копійки не дали націнки, бо хотіли якнайшвидше її продати і навіки розійтися.
Час йшов, вже у нас гроші скінчилися і я попросила чоловіка поїхати за кордон.
Він так на мене глянув, а тоді каже:
– Ти права, поїду.
І поїхав.
А тут донька мені й каже.
– Мамо, я виходжу заміж і хочу будувати свою хату. Ти можеш свекрам заплатити аби ми вже остаточно вирішили питання?
Що не зробиш заради доньки. У мене була материна квартира, вона в ній жила, але я наполягла аби вона переїхала до нас з чоловіком, а ми її квартиру продамо і так виручимо добрі гроші, бо мамина квартира в самому центрі міста.
І тільки ми все виплатили, стали чекати на папери, як вернувся чоловік і питає мене, чому теща в нас.
– Мати коли додому? Я хочу вільно почуватися в своїй квартирі.
– Матвію, мама тут житиме.
– Чому?
– Бо вона не має де.
І я розповіла йому про те, що донька вирішила дати другий шанс тій хаті.
– Скажи, що це жарт, – благав чоловік.
– Ні, так і є.
Ще не встиг він прийти до тями з такою новиною, як Улянка на поріг.
– Мамо, Вітя переумав, що мені тепер робити?
– Скажи, що це жарт, – повторив вражений чоловік.
– Ні, я не знаю, чому мені так не щастить, – хлипала донька.
– А я знаю, – відказав чоловік.
– Тут щось нечисто, – додала мама.
– Так, я певен, що то ретроградний Меркурій, – відказав чоловік, – а я все виправлю.
Я не сприйняла серйозно його слова, але вже за пів року він жив в квартирі сам, а мені дісталася ця новобудова, яку ні продати, ні до ума довести.
Донька має чергового кавалера, мама моя поїхала до сестри, а я дивлюся, як все навколо цієї хати заростає і не знаю, що й робити. Купувати її ніхто не хотів, а я жила у подруги, бо орендувати квартиру на свою зарплату не могла.
Все було так погано, що я не знала, чим себе маю розвеселити.
– А заведи собі анкету на сайті, – каже подруга, – напиши, що ти власниця великого будинку.
– Ще чого, – відказала я з усмішкою, – у мене відбою не буде від кавалерів.
– А ти спробуй, – наполягала та.
І я завела анкету, написала, що люблю і про хату не забула.
Як подруга й передбачала, кинулися писати чоловіки, адже така багата наречена. Спочатку такі листи веселили, а далі вже й стало нудно, тому я виставила фото свого палацу. Більше мені ніхто не писав.
Я не розуміла чому, адже хата є, але глянула уважніше на те фото і хата наче промовляла, що вона безнадійна. Я вирішила, що так не буде і я посаджу навколо неї квіти і хоч так звеселю. Ще свою самотність я легко зносила, а от її – не могла.
Навесні я поралася з клумбами, влітку приїздила поливати, підстригати і тішилася, як навколо гарно. Навіть, прилаштувала собі місце, де могла й подрімати в полудень.
І одного такого дня біля хати зупинилася машина. Вийшов чоловік і став роздивлятися, коли побачив мене, то й каже:
– Пані, а ви цю хату не продаєте?
– Продаю.
– І скільки хочете?
Я назвала суму, а той і каже:
– Ні, за ці роки час хаті пошкодив, тому погоджуйтеся на таку.
І я подумала, що краще своя квартира в місті, куди я заберу маму, ніж отак ходити від подруги до хати.
Я погодилася і купила квартиру, перевезла маму і ми тепер обоє розуміємо, що кожна з нас робила все для своєї доньки, я для своєї, а вона для мене.
Потім я ще кілька разів їхала до своєї хати і раділа, що там все йде до завершення, а мої клумби так само цвітуть.
Це так радісно, коли твоє принесло комусь користь, важко, коли стільки праці пропадає. Тепер я дуже добре розумію свого чоловіка і сподіваюся, ми помиримося, бо я справді маю перепросити.
Фото Ярослав Романюк
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
