Мені п’ятдесят один рік, а моєму чоловікові п’ятдесят два, у нас двоє дорослих дітей і взагалі наче нормально ми живемо. Знаєте, між нами вже більше дружні стосунки, ніж якісь романтичні, бо ми вже стільки разом пройшли, що вже не до романтики.
Я думала, що знаю Семена добре, що він надійний і справедливий, але за останній рік мені довелося дуже змінити свою думку.
Все почалося з того, що не стало моєї свекрухи, вона боролася з хворобою, але програла. Свекор теж не справився з обставинами і зляг та так, що не давали ніяких прогнозів чи встане.
Коли постало питання чи забирати його з палати, то чоловік завів зі мною таку розмову:
– Слухай, навіщо його до нас везти? Там поруч є корпус для таких пацієнтів, і нам зручно, і їм заробіток. Що скажеш?
– Як ти батька віддаси туди?
– А що таке? Я на роботі, ти на роботі, хто за ним буде ходити?
– Семене, то вже геть якось! Батько нам цю квартиру віддав і сам з мамою твоєю в село подалися, а ти отак йому віддячиш?
– Хочеш на моєму фоні добренькою виглядати? Чудово, візьмемо його і я подивлюся, як ти заспіваєш через тиждень!
Привезли ми батька до нас, поселили в вітальні, адже до нас і так гості не приходять давно і стали ми отак жити. Я просила чоловіка аби він міняв йому підгузки, але той казав:
– Я казав тобі як вийти з цієї ситуації, ти сама цього хотіла!
А ще він починав на кожне моє слово щось вишукувати, якесь подвійне дно, до страв придиратися, до чистоти і запаху в квартирі.
– Я не можу жити в таких умовах, – казав він на голос, хотів, щоб батько все чув.
А одного дня я прийшла додому, а батька нема. Семен просто пояснив, що відвіз його туди, де йому місце.
– Ти й мене туди повезеш, якби так зі мною щось сталося?
– Так. І не дивися на мене такими очима, я сам би хотів аби про мене піклувався турботливий персонал.
– Турботливий? Ти хоч раз бував в таких закладах? Там на п’ятьох лежачих одна працівниця і то ще за щастя!
– Ми платимо їм за це гроші. Подякувала б!
Чоловік зі мною в той вечір не говорив, а я залишилася зі своєю совістю, яка мені сказала прямо – ти й сама рада, що нема більше турбот, живи і все на чоловіка кивай.
Я так і зробила, але інший голос в мені казав, що так не правильно.
Тоді я попросила сина і ми перевезли батька назад. Мені порадили найняти доглядальницю, якщо я сама не справляюся. Чоловік аж зблід, коли побачив, що батько знову вдома:
– Ти зробила свій вибір!
Він зібрав речі і пішов. Я не розуміла куди і чому, але вирішила, що батько стане на ноги і все буде добре.
Пройшло пів року і батько ходить з паличкою, він мені в усьому допомагає на кухні, прибирає за собою, може пропилососити і усьому радіє:
– То що тієї роботи? Та я в селі й не таке робив.
Мені з ним тепер дуже просто і добре, бо він просто чудовий співрозмовник і помічник. Я ніколи з ним так тісно не спілкувалася, він більше мовчав, а свекруха говорила, але тепер мені все цікаво, що він розповідає про своє життя, про Семена. Та про все на світі. У мене нарешті спокійні вечори без прискіпувань чоловіка, без суперечки хто що дивиться і хто кому що винен. Семен якось прийшов і застав нас за чаюванням. Коли ми дивилися якусь стару французьку комедію і реготали. Глипнув так, що аж мороз по шкірі пішов, назвав мене зрадницею і гримнув дверима.
Я й досі не розумію що він мав на увазі. А ви як гадаєте?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
