Є у нас дача, яка попередньо зводилася, як будинок для родини, але ми вже настільки міські стали, що дуже рідко туди приїжджаємо.
Я не люблю ні садити, ні вирощувати, тому у нас біля будинку нема ні квітів, ні фруктових дерев, а все декоративне та газон.
Я попросила сусідів за ним приглядати, щоб туди ніхто не лазив.
Аж якось приїжджаю туди, бо якраз в місті дуже гучно було і бачу, що наче там хтось та й живе. Бо й речі стоять не на своїх місцях, ліжко сяк-так розстелене, на чашках присохла кава, келихи теж помиті, але не такі відполіровані, як я їх лишала.
Звичайно, що я подумала на сусіда, який зробив з моєї хати любовне гніздечко. Я жінка пряма і в очі кажу Людмилі, його дружині:
– То ви від дітей до моєї хати втікаєте, щоб разом побути?
– Ти що?, – здивувалася вона, – Та ми й ключів від хати не маємо, а тільки від хвіртки і то не часто ходимо, бо що у вас взяти крім трави, а ми вже козу не тримаємо.
– Але ж хтось там жив, – вперлася я і повела її дивитися на «розгардіяш».
Людмила подивилася і мене зрозуміла і каже:
– Я нічого не бачила, але спитаю чоловіка ще чи щось знає.
Я вернулася в місто через якийсь час і кажу, що на дачі хтось буває, але сусіди кажуть, що не вони. Чоловік, бачу, зам’явся, а тоді каже:
– Я сусідові ключ лишав, але Люда про це нічого не знає. Я не думав, що він буде туди когось водити, хотів, щоб час від часу вікна відкривав, щоб провітрювати хату.
Я стала і от що думати: з одного боку не приємно, що в твоїй хаті хтось живе, а з іншого боку – не моє діло, що там у сусіда з Людкою за обставини.
– Тоді хай свою білизну приносить, а не нашою користується!, – сказала я.
З того часу пройшов вже рік або й більше, я на дачу не їздила, а в місті собі живу: робота, родина, онуки… На все у мене часу вистачає, а на себе тим більше, я себе не обмежую, як ото інші.
Бо як згадаю ту Людку, як вона в тому халаті виглядала, хоч і молодша за мене, але не дивно, що чоловік щось на стороні шукає.
А от в мене все акуратно і гарно, чоловік біля мене не червоніє. Трохи маю об’єму, але то все з віком, зараз і молоді такі, що нема чому дивуватися. Я жінка пишна і гарна.
Аж тут спека, подруги мої й кажуть:
– Христино, давай до тебе на дачу? Там прохолода і шашличків посмажимо і від чоловіків відпочинемо?
Я радо погодилася. Поїхали ми і весело у нас – і пахне смачно, і співаємо ми гарно.
І, як годиться, за справи сімейні говоримо та чоловіків своїх обговорюємо.
А я все повчаю, бо ж у мене просто зразкова родина.
І ось я так ділюся жіночими премудростями та вчу інших, щоб приклад з мене брали, як чую хтось регоче. Я глянь – Людка!
– А ти як зайшла, – питаю.
– Та от ваші прибігли до мене чи нема зелені та городини свіжої, от і принесла.
– То клади мовчки, а чого тут реготати.
– Та, бо слухаю вас і смішно стало, – каже з викликом вона.
– Смішно?, – я вже не витримала, – Ти на вус мотай, то й шлюб у тебе буде міцним, а не отаким…
– Що? Що?, – пішла Людка на високі ноти.
– Та «ото»! Не буде твій чоловік до нас на дачу любок водити!
– Мій чоловік?, – Люда вже слів не підбирала, – Та то ваш чоловік сюди водить та водить, як по свячену воду! Ще й нам гроші платить аби ми вам не казали!
Навколо стояла гробова тиша… Я не знала, що маю сказати… Цього просто не може бути, адже такій жінці, як я не зраджують!
Фото Ярослава Романюка.
