Я відчувала, що мій син мене обманює, але не знала, де саме. Те, що він комуналку потайки платить, — то я до уваги не беру, то така його синівська гордість. Він думає, що я не помічаю, як рахунки за світло та газ раптом стають меншими, ніж мали б бути. «Мамо, то, мабуть, перерахунок зробили за минулий квартал», — каже Павло, не кліпнувши оком, і я лише киваю у відповідь, щоб не псувати йому задоволення від власної благородності. Але з «особистим життям» він заплутався куди сильніше.
Павло в мене архітектор, людина серйозна, звикла до чітких ліній і зрозумілих планів. Але коли справа доходила до дівчат, він ставав схожим на партизана. «Є в мене дівчина, мамо, все добре», — і на цьому крапка. А потім почалися ці передачки. То кошик полуниці, то якісь особливі домашні печива. «Це тобі від моєї дівчини… Передавала, щоб ти не сумувала», — казав він, ставлячи пакунок на стіл. Я ті гостинці брала з особливим відчуттям. Від Павла я б, може, й не прийняла — мовляв, не витрачайся, — а від «неї» це було як вітання від майбутньої невістки.
Мої старші діти без проблем вийшли заміж, а цей ніяк не може особисте життя налагодити. Те, що дівчина з’явилася, хай і загадкова – добре, але чи це серйозно?
Перед самим Великоднем, він забіг до мене вже потемки. Виглядав втомленим, але очі світилися. Поставив на стіл паперовий пакет, перев’язаний тонкою стрічкою.
— Ось, тримай. Це паски. Сама пекла, просила тобі передати, — сказав він, розмотуючи шарф.
Я затамувала подих. Сама пекла! У наш час, коли молодь ледь яєшню собі смажить, це звучить як подвиг. Ми сіли пити чай, і та паска була неймовірна. Волога, пахла медом і справжнім вершковим маслом. Я їла і думала: «Яка ж вона молодець, оця його таємнича дівчина. Мабуть, така ж затишна і тепла, як ця випічка».
У суботу зранку я зібралася на базар. Хотіла купити справжніх сільських яєць, щоб пофарбувати їх у цибулинні — не люблю я тих хімічних наклейок. Находилася, втомилася, ледь втиснулася в тролейбус на зворотній шлях. Сіла на вільне місце в самому кінці й раптом бачу — поряд зі мною дівчина у синьому береті. А на колінах у неї кошик. І в тому кошику… паски. Точнісінько такі самі, як ті, що мені син приніс. Отой самий папір у дрібну квіточку, ота сама стрічка, зав’язана особливим вузлом.
Серце в мене аж підстрибнуло. Невже зустріла? Отак просто, в натовпі?
— Доброго дня, — я не втрималася і розплилася в посмішці. — Вибачте, що заглядаю, але у вас паски — ну просто один в один, як мені вчора син приніс. Сказав, що його дівчина пекла. Такі смачні, що я цілу ніч рецепт вгадувала. Дякую вам велике!
Дівчина підняла на мене очі. Великі, карі, трохи перелякані. Вона ніяково всміхнулася.
— Я рада, що вам сподобалося… Я справді дуже старалася, бабуся навчила.
— Значить, Павло не збрехав, — прошепотіла я, відчуваючи, як тепла хвиля розливається по грудях. — А як же вас звати? Бо мій син — справжній мовчазний партизан.
— Ірина, — тихо відповіла вона.
— Ірино, а ви кудись поспішаєте? Може, зайдете на хвилинку на чай? Я тут на наступній виходжу. Мені б так хотілося рецепт розпитати, та й просто… на вас подивитися.
Ірина завагалася. Було видно, що їй ніяково, але вона була такою самотньою в тому тролейбусі зі своїм кошиком.
— Я б залюбки, але вдома Барюсик сам. Йому три роки всього, він у мене такий шибеник, що квартиру рознесе.
У мене всередині все обірвалося. Три роки! Ось чому син мовчав. Боявся, що я не сприйму невістку з дитиною. Мені стало так соромно за нього. Невже він думав, що я настільки черства?
— Ірино, та хіба ж це проблема? — я взяла її за руку. — Не бійтеся, Павло мені про нього нічого не казав, але я все розумію.
Ми вийшли разом. Поки йшли до її під’їзду, вона розповідала, як їй важко самій, як довелося взяти академку в інституті, як вона пече ці паски на продаж, щоб хоч якось вижити. Я слухала і в мене сльози на очі наверталися. Яка ж дитина вихована, яка роботяща!
Біля дверей її квартири я почула якийсь дивний гуркіт і такий глухий, низький гавкіт.
— Ой, знову він за своє, — зітхнула Ірина, відмикаючи замок. — Зараз ви побачите мого Барюсика.
Двері відчинилися, і на нас вискочив… величезний, кудлатий пес. Він мало не збив мене з ніг, намагаючись лизнути просто в ніс.
— Барюсик! На місце! — засміялася Ірина.
Я закліпала очима.
— Це… це Барюсик? Трирічний?
— Так, — дівчина ніяково поправила волосся. — Я його на вулиці підібрала маленьким, він такий великий виріс, що тепер ніхто не хоче брати. Ваш син, Павло Юрійович, обіцяв допомогти прилаштувати через знайомих, але поки що він у мене живе.
Я стояла в коридорі й відчувала, як усе всередині стає на свої місця. Значить, Барюсик — це пес. А мій Павло… по-перше, він Сергійович, а не Юрійович. А по-друге, він просто купив ці паски на зупинці. Купив, щоб я від нього відчепилася зі своїми питаннями про невістку. Придумав цілу історію, а я, стара дурна, сама її добудувала.
Але Ірина мені так припала до душі — така вона була тендітна й водночас сильна в цій своїй порожній квартирі з величезним собакою, — що я вирішила: правду ми дізнаємося пізніше. А зараз треба діяти.
— Ірино, а ви на Великдень до батьків поїдете? — запитала я, коли ми сіли на кухні.
— Дуже хочу, — вона опустила очі. — Але Барюсик… Я не можу його самого лишити, а везти такого велетня в автобусі — то ціла пригода.
— А ти їдь, — рішуче сказала я. — Їдь до своїх. А з Барюсиком мій Павло допоможе. Він собак з дитинства обожнює, я просто не дозволяла заводити в квартирі. От нехай тепер і спробує.
Я витягла телефон і набрала сина.
— Павло? Приїжджай негайно за однією адресою. Ні, нічого не сталося, просто допомога твоя потрібна. Не питай нічого, просто їдь.
Коли Павло зайшов до квартири — захеканий, він нагадував людину, яка побачила привида. Він дивився на мене, на Ірину, яка червоніла біля вікна, і на Барюсика, який уже встиг покласти лапи йому на груди.
— О, прийшов! — я посміхнулася так, ніби ми тут щодня збираємося. — Проходь, синку. Ось я нарешті й познайомилася з твоєю Іриною. Прекрасна дівчина. І паски неймовірні. Дарма ти її так довго від мене приховував.
Павло відкрив рота, щоб щось сказати — я бачила, як він збирається зізнатися, що бачить цю дівчину вдруге в житті, а паски просто купив біля метро… Але він глянув на Ірину. Вона в цей момент так ніяково посміхнулася, що він просто проковтнув усі свої пояснення.
— Я… так, мамо. Вибач, — тихо сказав він.
— Ну, раз вибачаєш, то бери Барюсика до себе на свята. Ірина їде до батьків, а ти тепер маєш шанс зрозуміти, чи готовий ти до собаки, як мріяв у десять років.
Він не сперечався. Взяв повідець, пакет з кормом і повів того кудлатого велетня до своєї машини. Я бачила у вікно, як Ірина махала їм рукою, і як Павло обернувся, щоб подивитися на неї ще раз.
Минуло два роки. Я гуляю парком, штовхаючи перед собою важкий візочок. Барюсик іде поруч на короткому повідцю — він тепер мій найкращий компаньйон. Миколка у візочку спить, закинувши ручки за голову, — викапаний тато, такі ж самі лінії лоба.
Задзвонив телефон.
— Світлано Михайлівно, вибачте, ви не бачили, де мій зошит із рецептами? — це Іра, вона тепер зовсім по-іншому звучить, спокійніше.
— Подивися в шухляді під підвіконням, там де ми насіння складали, — відповідаю я.
— Ой, знайшла! Дякую. Ви скоро будете?
Я сховала телефон і подивилася на небо. Треба ж було такому статися. Куплена паска, випадковий тролейбус і моя впертість. Іноді мені здається, що Павло тоді так і не наважився сказати правду, бо сам злякався, як швидко ця «вигадана» дівчина стала для нього найріднішою. Ну а я… я просто зробила вигляд, що повірила йому, бо іноді щастя — це просто вчасно підтримана легенда. А ви якої думки?
