Наш сусід Борис завжди десь був у дорозі – то відрядження, то далеке відрядження. Жив він з матір’ю і так до своїх п’ятдесяти не привів в дім невістки. Фактично ми з Лесею, іншою сусідкою, за бабою Стефою й поминки провели й роковини.
Добра була жінка, не раз мені дітей бавила та все казала, що не діждеться від свого сина онуків.
– Все перебирає жінками та перебирає, – жалілася вона, – Думає, що десь знайде найкращу, а то кожного разу гірша за попередню…
Я не раз йому казала, щоб вже вгамувався з тими мандрами, бо ні по квартирі не видно тих грошей, ні яких інших маєтків.
– Як я можу собі дружину знайти, коли ти он одружилася, – жартував Борис, а я лиш рукою відмахувалася.
Доля так зробила, що я вже й не одружена, діти повиростали, а Борис з’явився в квартирі, бо нікуди не може поїхати. Але я б не сказала, що ми часто бачимося, кивнемо при зустрічі і все.
Аж якось стукає до мене він.
– Лесю, у мене тарганів травили, дихати в кімнатах нічим… Можна я в тебе переночую?
– В мене, – я аж не знала, що сказати, – Ти в готель піди.
– Та який готель? Що ти мене не знаєш та по-сусідськи не пустиш на одну ніч? Ми ж не чужі люди.
Й справді… Не чужі…
Постелила я йому на дивані і думаю, що треба й якось на вечерю придумати. Поїли, він почав якісь випадки з свого життя розказувати, а далі й каже:
– Такий вечір гарний, давай ми в карти пограємо?
А що робити? Вже новини подивилися, якийсь марафон йде фоном. От я й погодилася.
– Але давай грати на щось, – каже він.
– Давай на коробку цукерок, – кажу, що спало на голову.
І я виграла!
– А тепер давай на… сніданок, – каже Борис.
Я й так його планувала пригостити сніданком, тому не дуже розстроїлася, коли програла.
Але далі я вже програла Борисові й вечерю!
Я ж добре граю! В мене в дитинстві всі ходили з погонами, так я вміла грати.
Одним словом, я програла Борисові п’ять сніданків і вечерь…
Крутилася цілий вечір і не розуміла, як це я не могла виграти, це по-перше, а по-друге, чого я не змогла вчасно спинитися???
Сніданок пройшов під мовчанку, але ввечері Борис приніс мені коробку цукерок і пакет з продуктами.
– Це, щоб ти борг картковий змогла віддати, – каже і усміхається.
Ну, від цього мені трохи стало легше, бо це я можу на бутербродах та хлібі з повидлом перекусити, а чоловікові ж треба щось ситне.
Отож, ходить до мене Борис та й ходить і вже мені сусідка Леся каже:
– А що це у вас?
– Ой, не кажи, – кажу їй, – Тільки плітки не рознось – то я йому в карти програла…
А та як давай реготати, що я аж не знала, що думати.
– От же хитрун, – каже вона, – Та він же професійний картяр! Чоловікові моєму хвалився, коли його обібрав до нитки…
І сусідка розповіла, що на отих заробітках і відрядженнях і вахтах, чоловіки те й роблять, що в карти грають.
Отже, він мені дав кілька разів виграти, а потім як побачив, що я людина запальна, то й цим скористався.
І така мене злість взяла на себе! Не сідай грати, як не знаєш, з ким граєш…
І я вирішила, що теж схитрую – м’ясо пересмажила, гречку пересолила, а салат перецукрила… Сиджу і бажаю смачного і дивлюся, як він кривиться…
Повечеряв так Борис і на сніданок іде, а там та ж картина – розварене і неїстівне.
– Знаєш, Лесю, я тобі борг прощаю, – сказав Борис і вже до мене їсти не ходив.
Думаю, він здогадався що до чого, але як зізнається, що першим почав?
Фото Ярослава Романюка.
