Почну, певно, з самого початку аби ви зрозуміли, як я попала в таку ситуацію. Я була молодою дівчиною і на дискотеці познайомилася з хлопцем. Він був з сусіднього села і ми сподобалися один одному. Він почав приходити до клубу і далі мене проводжати. Ми так зустрічалися ціле літо, я знала лишень, що його звати Андрій і прізвище, що його батьки самі зі Львова, а він приїхав до бабусі.
І так сталося, що в вересні я зрозуміла, що чекаю дитину, почала писати Андрієві, але відповіді ніякої не було. Я вірила, що ми одружимося, тому не спішила казати батькам, думала, що ми приїдемо разом і він вже буде в ролі мого нареченого. Але він мені так і не відповів, я приїхала додому і все було зрозуміло.
Мама не могла прийти до тями, як і тато. Вони їздили на сусіднє село, шукали тих родичів, але дідусь і бабуся казали, що онук ввесь час був вдома і нікуди не ходив.
Так нічого й не добившись вже нікуди було діватися і я привела на світ Світланку. Все ще сподівалася, що на літо приїде Андрій і ми помиримося. Андрій так ні разу й не бачив доньку, в селі я вже не мала шансів вдало вийти заміж, тому мама вирішила, що краще перебратися в місто.
Там я зустріла Олега, Світланці було три рочки і вона всіх називала татом і йому так сказала, а він так подивився на неї і каже:
– Так, я твій тато.
І з того часу ми почали жити разом, одружилися, через рік з’явився на світ мій син Назар. Я сиділа вдома, поки діти були малі, Олег нас усім забезпечував і ніколи не робив різниці між дітьми.
Він вивчив Світланку, саме він, бо що я там заробляла на тій державній роботі, а він їй оплатив навчання і оренду квартири. Вона вчилася у Львові і просила нас аби ми їй і надалі знімали квартиру, бо їй дуже місто подобається.
– Тату, оплатиш?, – питала вона Олега і той лише кивав.
Так само Олег вивчив і Назара, правда, він вчився на державному, то вже було легше.
Аж тут новина, яка була наче сніг на голову – Світланка отримала в спадок у Львові дві квартири. Я не вірила, що таке можливе, адже Андрій ніколи й не бачив доньки, а я більше ніколи не шукала з ним зустрічі.
А далі ще новина – раптово Світланку сватають.
– Головне, що радість на голову падає, – казав мені чоловік.
І так само він справив Світлані весілля. Бо він тато. Донька танцювала з ним танець батька, як годиться. Нічого на перший погляд не змінилося в нашому житті.
Проте, ми зі Світланою говорили, що одну квартиру вона віддасть Назарку, бо він вчиться і то по-сестринськи.
Вона погодилася.
Але далі прийшла після весілля і каже, що буде ту квартиру здавати, або взагалі продасть аби зробити людський ремонт в іншій і ще щось на життя лишиться.
– Доню, це як так? Ти ж обіцяла братові квартиру?
– Мамо, але ж то мені дві квартири.
– Доню, але ж тато тебе ростив і все тобі дав, а ти не хочеш помогти вже й нам? Працюйте з чоловіком та заробите на ремонт.
– Мамо, свекруха дуже невдоволена квартирою, каже, що якби знала, що то в такому районі та в панельці, то би перерадила на мені женитися сина.
І що робити? Я бажаю доньці щастя, але ж так не робиться. І чого свекруха так це все подає, бо я була в квартирі і вона цілком придатна для життя. Ми колись з Олегом на підлозі спали, бо гроші були лише на ліжечка дітям і й досі живемо в мирі і злагоді. А тут таке… Що ви скажете з цього приводу, як мені чинити?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
