Вже б давно могла мати чоловіка в свої тридцять сім років, але ж де, тільки претензії до нас висуває, особливо до мене, бо це я, бачте, винна, що у неї особистого життя нема.
– Мало того, що зовнішність у мене твоя, то ще ти у мене квартиру відібрала, – каже вона мені.
Так, я зовнішністю не дуже вийшла, але зате це мені не завадило вийти заміж та влаштувати своє особисте життя, а все тому, що я вміла скористатися шансом!
От взяти, наприклад, мого чоловіка, то де б він був, якби не я? отак би лежав під лавками, бо характер у нього такий. А я ж Руслана зі школи знала і знала, що він такий тихий, але башковитий, як то кажуть. Але отак прийде до клубу і вже під лавкою, бо ж організм такий та й що там того Руслана – шкіра і кости.
Чи одна тоді з мене сміялася, що я до нього приклеїлася, але я знала, що роблю. А що я мала робити? За Степаном сохнути довіку, знати, що він ніколи моїм не буде і все одно дозволяти на якусь годинку приходити?
Ні, я хотіла мати чоловіка, квартиру і відпочивати на морі і це все мені дав Руслан.
Я тоді поїхала за ним в місто і добилася аби ми обоє жили в гуртожитку, він ще вчився, а я вже працювала і старалася аби в нашій кімнатці був затишок і смачний обід з вечерею. Не скажу, що він на мені одразу женився, але потроху звикся з думкою, що зі мною краще, ніж без мене, тому так і сталося.
Його вже чекало місце після навчання і нам дали квартиру, далі з’явилася Соня і так, ми їздили щороку на море. Я була дуже щаслива з того, що моє життя таке, як я хотіла, хоч мені ніхто не приніс на блюдечку, а все я сама.
І ось Соня вже й інститут закінчила і робота така-сяка є, але нема у неї ніякого особистого життя. а яке буде життя, коли вона з нами живе?
– Все, тобі тридцять і давно пора знімати квартиру, – отак я їй сказала і навіть першу пору ми їй помагали оплачувати квартиру.
Але все одно у неї нічого не виходило, бо вона казала, що надто мало заробляє, а одяг дорого коштує, а вона хоче смачно їсти…
Я зрозуміла, що діла не буде, бо нам на носі пенсія і треба думати про те, як віку доживати з такою донькою.
І ось тут нам попався такий варіант, що я просто не могла не скористатися. Справа в тому, що бабуся Руслана заповіла йому свою хату і ми там були на церемонії і я просто закохалася в ту місцину! Все зелене, миле і квітуче, як уявила, що тут буду віку доживати, то аж мені легше стало, от гора з пліч спала від того, що буде з нами на схилі літ.
Руслан мене послухав і ми всі заощадження почали вкладати в хату, бо треба було зробити всі вигоди, утеплити і перекрити дах. Я мала примарну надію, що донька буде нам онуків привозити і вони будуть бігати по подвір’ю, будуть їсти немиту полуницю і зелений аґрус…
Звичайно, що тепер доньці ми нічого не даємо і вона давай плакатися, що ми її вкотре обділили і замість того аби помогти їй, помагаємо собі.
– То вступайтеся з квартири, і я тоді буду тут жити, бо в мої роки без квартири ніхто жінку не хоче! Через вас я життя особистого ніякого не маю і скнію лише на зарплаті!
І от я хочу спитати – то я не мала тим шансом скористатися і донька таки права?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
