Коли я виходила заміж, то як багато молодих жінок, йшла під вінець з надією на щасливе майбутнє. Мій кавалер мене кохав, весілля було казковим, здавалось, життя буде прекрасним.
Я вийшла заміж за Миколу, і спочатку все було і справді добре. Микола був люблячим чоловіком, ми мріяли про велику сім’ю. Але ніхто не попереджав мене, що справжнє життя — це не лише романтичні обіцянки і плани.
Після весілля, ми пішли жити в будинок Миколи, який належав його матері, Ларисі Іванівні. Я відразу відчула, що в цих стінах я ніколи не буду як удома.
Свекруха була жінкою, яка завжди знала, як має бути, і не соромилася це демонструвати. Вона мала свій порядок і правила, і вони, схоже, були незмінними.
Звісно, спочатку я намагалася знайти з нею спільну мову, була ввічливою і старанною, але з часом відчула, що у цьому домі — я зайва. Це був її дім, а я просто займала місце і була незручним додатком до її сина.
Знаєте, коли я дізналася, що чекаю на поповнення, Лариса Іванівна була щаслива. Вона вже давно продзижчала нам вуха про те, як мріє стати бабусею.
Максим, мій перший син, просто купався у любові і увазі як зі сторони батька, так і зі сторони своєї бабусі. Дитину з рук не спускали, і готові були небо малому прихилити.
Тому і не очікувала я що коли повідомлю про те, що у Максима з’явиться братик, реакція буде зовсім іншою. Свекруха відразу змінилась в обличчі.
Несподівано свекруха просто відмовилася слухати мене, а потім узагалі сказала що її будинок не буде місцем для ще однієї дитини.
— Дивись, яка швидка? Мені байдуже, що ти там собі навигадувала, але в нашому роду у всіх одна дитина. Дитячого садочку тут не буде. Що ти можеш дати двом дітям? Одному ми зможимо забезпечити нормальне життя, а двоє. В цьому домі такого не буде, тож думай, Олено, думай.
Я оторопіла. Я не розуміла, як можна узагалі от так говорити вголос. Як бабуся, яка так любить одного онука, може таке казати про другого?
Микола не допоміг. Чоловік не став на мій бік, він просто мовчав. Я намагалась з ним поговорити, намагалась щось довести, розворушити його, але той був схожим на камінь без емоцій.
— Ти ж розумієш, що вона моя мама. Я вважаю, що у її словах є сенс. Я виріс один, мій тато був один у сім’ї, моя мама одна. Саме тому ми маємо усе, чим багаті – все вкладалось у одну дитину. Нині я добре бачу, наскільки це розумно.
Це було останньою краплею. Я зробила вибір. Того ж дня я зібравши речі покинула Миколу, чи то пак – свекруху. Чесно, я поняття не мала, як жити далі, але була певна, що у тому домі більше не залишусь ні на мить.
Допомагала сестра, мама. Життя мене не шкодувало, кожну гривню я рахувала і знала справжню ціну шматку хліба. Доки діти були з мамою, я у будь яку погоду була у полі. Ми і ягоди збирали, і виноград підв’язували, і сапали. Гроші я заробляла важкою працею.
Звісно, я могла б поїхати на заробітки, але не стала того робити. Як би там не було, але повертаючись додому я бачила своїх дітей, вони росли в мене на очах. Хай важко, але ми були разом.
І от, через 5 років, колишній чоловік і його мама знову з’явилися в моєму житті. Чесно, тієї миті я просто не могла повірити своїм очам.
Люди, які спокійно спостерігали, як я йду із їхнього дому, люди, для яких поява Мирослава була не бажаною, люди які не згадували навіть про нас усі ці роки, стояли із коробками іграшок і букетом квітів у мене на порозі.
— Ми прийшли вибачитися, — почула я не від чоловіка, говорила Лариса Іванівна. — Ми зрозуміли, що були неправі. Все ж, ми сім’я і тоді ми зробили кричущу помилку, так не повинно було статись. Ми приїхали аби забрати вас усіх. Ми – сім’я і повинні бути разом.
Важко вам передати свої емоції. Я чекала цього, знала, що вони прийдуть, але виявилась геть до цього не готова. Усі ці роки я жила скромно, не в нужді,. але й не в достатку. дДіти мали безліч потреб і якщо чесно, мені одній не просто було їх забезпечувати.
Поки Лариса Іванівна і Микола гостюють у нас. Мої хлопчаки раді такому повороту, бавляться з татом і бабусею.
— Як мені бути, мамо? – запитую у неньки.
— Тут ти сама вирішити повинна, я тобі не порадник. Але, ці люди вже один раз тебе зрадили, впевнена, що востаннє?
Як же мені вчинити, підкажіть? Голова обертом. Знаю, що після мого повернення одразу стане легше фінасово. Діти мої будуть мати якісну освіту, кращі умови життя.
Але ж чоловік просить мене повернутись рівно у той же дім з якого я колись пішла. Нічого не зміниться, ми житимемо зі свекрухою, в її домі її порядками.
То чи варто мені йти, як вважаєте?
Головна картинка ілюстратвина.
