Я вирішила зробити коханому сюрприз, начиталася, що треба бути спонтанною і веселою. Вже би в мої роки та слухати свій внутрішній голос, але ж де. Та й він тільки те й робить, що нагадує: «Вже п’ятдесят один, поспіши!».

Тому не дивно, що я читаю поради в інтернеті та журналах.

Отож, мені того вечора нарадили бути спонтанною і піти на побачення так само випадково зі своїм Богданом.

Ми вже кілька місяців зустрічалися і я вирішила поки відкласти варіння борщу і смаження котлет. Захотілося побути в тих романтичних відносинах, коли ти себе показуєш з кращого боку.

Я вирішила гарно одягнутися і почекати на чоловіка біля його роботи, а там ніжно закрити очі руками і сказати, що ми йдемо в гарний ресторан, де повечеряємо, а далі…

І ось я стою та чекаю на Богдана добру годину, а його нема. Погода була прохолодна, а я дуже легко одяглася, в таксі не було холодно, але вже вечоріло і я стояла на вітру добру годину. Та й стояти було незручно – вітер хитав мене на каблуках, сльозив очі і я вже була певна, що тому й не побачила Богдана.

Але далі бачу – він! Йде! Поки я закоцюблі ноги розігнула та подибала до нього, як бачу, що він йде з якоюсь жінкою попід руку!

Він поміг їй сісти в машину і поїхав, а я лиш очима кліпала. Як це так? Хто це? І як він міг?

Ну, знаєте, я не дівчинка, що буду в подушку рюмсати. Я на нього витратила кілька місяців і кілька тисяч гривень! А я мріяла купити нову душову, а замість того прибиралася до нього та подарунки йому купувала. Ні. я йому того точно не мала подарувати.

На наступний день я пішла знову під його роботу і знову він виходив з жінкою, але вже не садив її в машину, а попрощався біля і поїхав. Я пішла за жінкою.

Вона була мого віку, приємна на вигляд, видно теж не тратила на себе, а на Богдана, бо плащик у неї був геть не модним.

І тоді я й заговорила до неї:

– Вітаю. Бачу, маємо спільного знайомого.

– Вітаю. Кого?, – здивувалася жінка.

– Богдана. Ви теж йому подарунки даруєте?

Вона на мене так глянула, далі в її очах щось промайнуло і вона відповіла:

– Можна й так сказати. Я його дружина.

Тут вже прийшла моя черга дивуватися. Я незчулася, як ми вже сиділи в кафе і замовляли лате, обоє, далі сирник, обоє. Виходило, що ми маємо смаки не лише на одного чоловіка.

– І наскільки далеко у вас все зайшло, – спитала вона мене.

– Я планувала з ним жити, – сумно зітхнула я і почула й її зітхання.

– Що робити?, – спитали ми обоє разом.

І в той вечір ми придумали план.

Десь на наступний день зателефонував Богдан і запропонував зустрітися.

– Ти, знаєш, любий, я не можу. Щось голова тріщить, – відмовила я.

– На наступний день він знову телефонував, але я сказала, що ніяк і придумала чергову відмовку.

Я знала, що Лідія, а так звали його дружину, теж не має сили ні на що, навіть, вечерю приготувати, а що вже казати, щоб купити продукти?

– Я б пішла, любий, але у мене взуття вже розлазиться. От якби мені нові чоботи…

– Сам піду, – спочатку казав Богдан, а через тиждень прийшов з новими чоботами.

– Я їх і хотіла, – відказала жінка, – а ще б мені новий плащик, бо я того й нездужаю, що він геть старенький.

Через місяць ми зустрілися з Лідією, яку було не впізнати – обновки, нова зачіска, блиск в очах.

– Дякую тобі, Валю, – сказала вона мені, – якби не ти, то я й не знаю чи так би вчинила з чоловіком.

– Ніколи не пізно міняти своє життя, – відповіла я завченою фразою з якогось журналу.

– Яка ж ти розумна!, – відповіла вона і ми обоє зареготали.

Єдина мудрість, яку я точно знаю, то не треба жінок мати за ніщо, бо потім лишаєшся без нічого. А ви б як сказали?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page