У нас тут в одній гілочці розгорілася суперечка на тему ангедонії. Ну як – ангедонії: не тієї, що у психологів, а побутової, людської. Це коли ви спите на порваному простирадлі, а красивий комплект лежить на полиці до кращих часів. Словом, коли все хороше переноситься на невизначене потім, а зараз – живемо, як є.
І мені згадалася чудова історія про покривало. Так-так, приголомшливе, величезне, з золотими птахами покривало – хтось із тіток подарував мені його на день народження. Мені було років десять. Розлучатися з покривалом було вище моїх сил.
А розлучатися довелося. Тому що, скільки я себе пам’ятаю, мама збирала мені «придане». У коморі під самою стелею була валіза, в яку складалися нові фіранки, комплекти постільної білизни, скатертини. Навіть купленими при нагоді кимось із рідних красивими рушниками користуватися було не можна – вони теж відправлялися в чемодан, «Сашеньці на придане». Туди ж вирушило і покривало. Незабаром чемодан був забитий повністю.
Удома ж у побуті були старенькі простирадла – все одно ніхто не бачить, і вилинялі рушники – та яка різниця, чим витиратися?!
Час минав, я росла, їхала, поверталася, зустрічала кохання всього свого життя, розлучалася, закохувалася знову, змінювала квартири і міста. А потім, заявившись якось в гості до батьків, я раптом згадала про валізу.
Зрештою, я вже була одружена (і не раз), виховувала сина, і за своє життя накупила неймовірну кількість простирадел. Напевно, вже можна відкривати «придане»? Я прокралася в комору, вилізла на табуретку, підчепила підозріло легку валізу…
– Ма-а-ам ?!
Виявилося, моє «придане» потихеньку роздали. Знаєте, як це буває: віддарували сусідці, що раптово привітала вас, порадувати колегу… Залишки, як я зрозуміла, були віддані молодятам-студентам, чиїмось знайомим, що підвернувся під руку.
Питання, чому мені не віддали «придане», коли я з’їжджалася з Петром, виходила за Васю і так далі, задавати не мало сенсу. Я ж не думала про валізу? Можна подумати, мама про неї тоді згадувала …
Але хто знає: може, маленька десятирічна я була б щасливішою зі своїм “золотим” покривалом? Може – ми всі були б щасливішими?
Ось така історія, пані та панове. Чи варто було стільки років складати «придане»? Я думаю що ні.
…В обговоренні мені запам’яталася одна пані, яка досить логічно пояснювала, чому не можна користуватися тим самим посудом із серванта.
«Якщо не буде старого – то не буде і нового. Це правильно, відкладати хороші речі на майбутнє. Зараз ось гарний посуд переб’єте, дорогий одяг заносите – а потім що?».
І справді, потім – що? А ну, шановні знавці, дайте відповідь на питання… Тому що у мене з віднедавна відповідь тільки одна: купимо нове. Я ціную просте міщанське щастя, я хочу спати на ніжному і їсти з красивого, тому що, якщо вже життя складеться так, що спати доведеться на газеті і з неї ж їсти – мені хоча б буде, що згадати.
Економія і ощадливість – це прекрасно. Але скажіть заради Бога, невже ви настільки в собі не впевнені, що не маєте надії в майбутньому заробити на нову тарілку і нове простирадло? Мені, справді, цікаво.
Автор – sаshka-s-chаshkoy.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
