Цього разу вона теж наснилася і все просила у мене пробачення, а я їй відповідала, що то така моя доля, немає її вини в тому, що я в свої роки не знайшла щастя.
Але сон повторювався і повторювався, тому я вирішила поїхати в село і провідати її і заодно до батька зайду.
Тато мій вдруге женився і пішов жити до своєї жінки, в хаті залишилося все так, як ще було при мамі. Я нічого не чіпала, хоч пройшло вже тринадцять років, як її нема.
Коли батько через рік женився, то я не сприйняла його вчинок спокійно, багато чого йому наговорила, чого й не розуміла. А от тепер, коли мені самій сорок, я розумію, що хочеться бути з кимось, хочеться підтримки і уваги. Але тоді я міряла все категоріями зради. Але якщо так подумати, то я давно міряю все такими категоріями, бо надто вже сильно я обпеклася.
Всю дорогу я думала про те, що треба тата перепросити і все одно виринало лице Дмитра. Дивно, але його риси переді мною наче живі. Саме його зрада й зробила мене такою.
Я його любила, а він мене, проводжала його в армію і чекала вірно. Якось він приїхав у відпустку і ми вже один від одного не відходили. Коли я зрозуміла, що при надії, то розповіла мамі, хоч і з острахом на її реакцію, але з певністю того, що Дмитро мене не підведе.
Мама зблідла.
– За сина Люсі? Навіщо так собі долю псувати, від цієї жінки нічого доброго вийти не могло!
Я не розуміла, чому мама так каже, адже Дмитро – найкращий у світі. Я писала йому і все чекала, що він мені відповість. Проте, відповіді не було.
Виявилося, що я сама маю вирішувати, що буде далі і я вирішила дитину зберегти. Мама ходила з червоними очима, марніла, я так само не мала спокою, тато почав заглядати в чарку, щоб цього не чути. Я б сама пішла до тітки Люсі, але що я їй скажу? Мама точно не піде.
Коли мій стан вже кидався в очі мене якось сама тітка Люся зустріла в магазині і так подивилася, що мені аж мурашки по шкірі побігли.
Мама сказала аби я їхала вчитися, бо ж не добре кидати навчання, а там буде видно. Дмитро не писав вже чотири місяці.
Я уявляла, як він приїде, обійме і скаже, що все просто чудово. Коли ж я вернулася в село, то виявилося, що Дмитро вже тиждень як вернувся і засватав іншу дівчину. Я йшла пішки на потяг вночі, не хотіла аби мене хтось побачив і розповів Дмитру, не хотіла аби інші хихотіли.
Чи то стрес, чи перенапруга, але я так і не стала мамою.
В село більше не верталася, доки мама не зателефонувала, що Дмитро виїхав за кордон, тоді я вже стала приїздити у відпустку, але так нікуди й не виходила за ворота будинку, думала, що всі про мене пліткують.
Далі мами не стало і не стало причин вдома й бувати, хіба їду на річницю і на велике свято, якщо батько кличе.
І ось тепер мене кличе мама. Я поставила свічку, помолилася і пішла додому. На душі було важко, вирішила подивитися в наш альбом, які ми колись були щасливі. І так гортаючи сторінки я натрапила на склеєні аркуші в яких щось було. Виявилося, що то були листи від Дмитра…
Він писав, що дуже радий, що у нас буде дитина і мені варто його дочекатися, що весілля буде пишним і ми будемо жити довго і щасливо. Далі писав, чого я пишу одне і те ж, адже він вже мені написав про свої плани. Далі дратувався, що таки на мені женеться і чого я так наполягаю. Далі…
Далі спитав чи то його дитина, бо судячи з моєї наполегливості, я щось темню і мама його чула про мене і іншого хлопця… Потім обвинувачення у зраді…
Отак моя мама і його нас розвели. Ось чого вона так просить пробачення, думала, що робить для мене добро, а воно он як.
– Мамо, я прощаю, – сказала я її портрету, – І ще піду попрошу пробачення в тата.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
