Мені п’ятдесят п’ять років і я самотня. Ні, у мене є діти і онуки, але вони живуть далеко від мене, я можу тільки на кілька днів в місяць приїхати, щоб не заважати, а далі знову до себе в квартиру. Ще, коли був чоловік, то все було по-іншому, бо за щоденними клопотами забувала, який день тижня, а тут лиш приїду від онуків і вже дні рахую до того дня, коли знову можна приїхати.
– Мамо, та влаштуй собі особисте життя, йди кудись в кіно чи театр!
Ну, знаєте, якби я мала велику зарплату, то може й ходила б, але у мене тієї зарплати не дуже, а ще ж хочеться до дітей не з порожніми руками приїхати.
А тут вже й сама бачу, що оте сидіння тільки на боках відкладається і тоді донька мені й подарувала такі квіткові гумаки:
– Ось, будеш на прогулянку в будь-яку пору ходити!
І якось я їх вдягла і пішла, був дощ, а я собі йду і по калюжах хлюпаю, людей нема, бо я з людьми не дуже люблю спілкуватися. Мені навіть сподобалося.
І так я вже собі почала гуляти у вихідні, щоб подалі від людей з дітьми та собаками. Знаєте, мені здається, що вони хочуть аби я дітьми захоплювалася і собак гладила так само з захопленням, а мені цього геть не хочеться.
І отак я собі йшла дальньою стежкою, коли зі мною привітався доволі миловидний чоловік. ну, я теж кивнула, зашарілася, бо й не звикла я до уваги.
Потім ми ще зустрілися і ще, а далі він вже підходить і каже:
– Ми вже як давні знайомі, то давайте вже й дізнаємося, як один одного звати.
Роман виявився також удівцем, гуляє, бо дуже любить спорт і ще й в походи ходить з компанією ще студентських друзів.
– Аякже, ми маємо за здоров’ям слідкувати, а хто про нас подбає?
І ось так ми майже завжди зустрічалися, а останнім часом Роман собі взяв за моду чекати на мене і прогулюватися разом.
Коли наша зустріч вже була десята чи й більше, то я з подивом усвідомила, що сумую, сумую за своїми тихими прогулянками. Ця Романова балаканина про себе і своє життя мені геть вже набридла. Міг би й про мене щось спитати, а то все він та він. Вже я вивчила імена всіх його друзів і колишніх жінок, як звати онуків і кота.
І одного дня я не пішла на прогулянку, залишившись вдома і відчула таку радість від тиші. Вирішила, що буду гуляти в іншому місці.
Так і зробила, але потім якось раптово зустріла Романа на вулиці і той просто на мене напосівся:
– Де ти ходиш? Я тебе який день чекаю, думав, що з тобою сталося, а я не знаю, де ти живеш. Кажи мені свою адресу, щоб я надалі знав, де тебе шукати.
– Та у мене були справи і я взагалі буду дуже зайнята цей місяць, бо їду до онуків.
– То й що? Ти ж приїдеш через місяць.
– Я не впевнена.
– Слухай, я розумію, що тобі здається дивним, що такий як я на тебе увагу звернув, повір, на мене й молодші заглядаються, але мені з тобою якось спокійно…
– Чудово, але мені ні!, – різко сказала я, – Я для тебе буду завжди зайнята.
І пішла, а він мені навздогін вже таке балакав…
Я дуже м’яка людина і завжди стаю на чийсь бік, розумію, шкодую і це все собі в шкоду. Сподіваюся, що тепер буду так і надалі відстоювати лише свої інтереси, хоч це й дуже для мене незвично.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота