Я вже тоді чітко розуміла, що роблю неправильний вибір між чоловіком і донькою, наче побачила перед собою майбутнє, яке у мене буде і все одно зробила той фатальний для мене крок. Крок, який ніхто не оцінив, а тепер ще й мені все робиться «на відчепись»

У Руслана був важкий характер, я це знала і могла з ним ладнати, бо любила його і навіть мені він видавався таким маленьким «наполеоном», якого не сприймають серйозно. Руслан невеликого зросту і доволі щуплий, сили теж немає в його руках, тому йому важко давалася важка робота, а він працював на будівництві аби прогодувати родину на той час було дуже скрутно з роботою, тому я сприймала те, що він через недосолений суп влаштовує сварку, дуже спокійно. Я знала, що він виллє суп в унітаз, побігає по хаті, а я за той час поставлю ще одну тарілку і досолю суп і покличу його їсти. За годину він вже буде спокійним і візьметься за пульт телевізора та вже буде на екран виливати своє невдоволення.

Коли у нас на світ з’явилася донечка, то я була найщасливіша у світі і ще більше не звертала на чоловікові капризи уваги, бо я рахувала ці його спалахи саме за капризи. Важко людині серед сильніших чоловіків, він більше втомлюється і має десь знайти собі віддушину, добре, що в чарку не заглядає.

Але донька почала рости і тепер Руслан мав купу причин для невдоволення – то іграшки розкидані, то матрац Леся намочила, то стіни обмалювала. Я вела себе як зазвичай і чоловік швидко затихав, я мила і провітрювала, прибирала і все у нас було просто чудово.

Але далі у Лесі стався підлітковий вік. І з цього моменту я вже не могла ніяк контролювати ситуацію. Донька відкривала рота і я ніяк не могла ні її спинити, ні Руслана. Я його таким ніколи й не бачила і розуміла, що він може не стриматися, тому благала доньку бути терплячішою.

– Доню, тато нас годує, не треба так з ним ставати до розмови. Помовчи ті пів години і все у нас буде добре.

Але донька не могла мовчати і одного дня я мала вибрати або її, або чоловіка. Я кохала Руслана, я розуміла його і співчувала йому, але я не могла змінити доньку і його.

– Йди, – сказала я йому і він сказав, що ніколи не вернеться.

Я це знала. Наступні місяці не знаю як і жила, донька вже мене розраджувала, але я не могла Руслана знайти – його не було ні на роботі, ні вдома у матері, де дівся – я не знаю.

Коли я йому вказувала на двері я розуміла, що обираю самотність. Донька виросте і випурхне з гнізда, а я буду самотньою довіку.

Так і сталося: вона поїхала вчитися, далі вийшла заміж і все рідше і рідше приїжджала.

– Що ти хочеш? У мене своє життя, а ти своє влаштовуй. Годі за спогади триматися!

І ось така віддяка. Вона навіть не оцінила мого вчинку, просто так само витиснула мене з свого життя, як свого часу батька.

Але це ще не все, тепер вона каже, що я геть не маю тями, якщо наважилася прийняти Руслана назад. Так, він вернувся! Через двадцять років чоловік прийшов, наче нікуди й не їхав, такий самий як був, просто зайшов в двері і сказав «Привіт».

– Я тебе чекала кожного дня, – сказала йому я і запропонувала пообідати.

Дивилася, як він жадібно їсть і який він змарнілий, розуміла. Що ми наробили багато помилок і тепер настала пора всіх їх виправити. Ми знову разом і наче другий медовий місяць між нами, але донька знову за своє – вижени його, каже.

– Я вже раз його вигнала через твій довгий язик, і що маю за віддяку?

– Спокійне життя маєш, цього тобі мало?

Що вона розуміє про спокійне життя? я нарешті щаслива, як ніколи, а вона просто знову своє «Я» випирає, наче вона одна в цій родині за розумну. Як мені доньці пояснити, що вона не права?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page