Спочатку я до сусідки поставилася насторожено, я не дуже люблю, коли в моє життя пхають носа, а тут не встигла за собою двері закрити, як вже дзвінок у двері і усміхнена жінка, років сімдесяти щебече, що дуже рада, що тут будуть молоді жити, бо весь під’їзд – одні старші люди. нема навіть з ким попліткувати. Я подумала, що як вона зараховує себе до молодих, то хто тут живе?
В той період мені не хотілося ні з ким говорити, але так просто виставити людину, яка прийшла до тебе з яблучним пляцком?
Заварила собі кави, а їй чаю, а та все зиркає на мої сумки та коробки:
– Тут район чудовий, а як ти ще медсестрою працюєш, то взагалі ми будемо всі на сьомому небі від щастя.
– Я бухгалтерка, – кажу їй.
– Ну, це не дуже добре для нас, – каже тітка Зіна, як вона представилася.
А я про себе усміхнулася: треба ж, навіть чужі люди і ті не раді мені, то вже матір моя, певно, добре вчинила, що отак мене на окраїну міста виселила.
Моїй мамі, як стукнуло п’ятдесят, то вона наче стала іншою людиною. Я розумію, що тата не стало, але ж ми жили якщо не добре, то хоч спокійно. Я знала, як її не дратувати, а вона мирилася з тим, що її єдина донька не має сім’ї.
А далі вона сказала, що виходить заміж і досить мені у неї жити.
– Дякуй, що не на вулицю виганяю, а даю гроші на квартиру, – сказала мені.
Ми роки збирали у нашу скриньку, мама міняла на долари та євро, казала скільки є і що ми можемо на них купити. Ніяк не могли вирішити, чого хочемо більше, бо все видавалося не вартим стількох грошей.
– Ну, поїдемо на те море, купу грошей піде, і що? Заберемо його з собою, а копійка є копійка.
І так ми нічого не купували, ніде не були, лиш мали кошти на однокімнатну квартиру десь на околиці, куди я й подалася.
Мама була щаслива, а я була зайва.
А тут наче копію своєї щасливої мами зустріла, тітку Зіну, так вона сказала їй казати, хоч вона мені була точно бабусею.
Але поступово я почала розуміти, що ця жінка, то для мене якась радість, бо дуже вже сумно в чотирьох стінах між незнайомими людьми, а вона балакає, видає свою думку на гора і ні на що не зважає.
Я вже звикла, що тільки я біля квартири, як вона наче на мене чатує та двері прочиняє:
– Я такі тістечка спекла, зайду до тебе, добре?
І заходить, і щебече, і молодість згадує і про сусідів розказує.
А одного разу двері не відкрилися, я дзвоню, і тихо. Подумала, що десь пішла, але добре, що на телефон вирішила подзвонити, а його чутно, тільки ніхто ж його не бере.
Я тоді в швидку, а далі до сусіда, що слюсарем робив за молодості в ЖЕКу, то добре, що у нього в гостях був онук. Я вам кажу, що двері мало не всім під’їздом відкривали і таки врятували тітку Зіну.
Я, як наймолодша, носила їй від сусідів гостинці, а вона так раділа, наче то від рідних, про яких вона ніколи не балакала, хоч рот їй не закривався.
Коли її виписали, то я стала питати обережно так за рідних, а вона й каже:
– Донька з онуками в Америці, не приїдуть до мене, інколи телефонують, але я для них чужа. Може, не так я їх виховала чи замало чогось дала, але не заслужила бути з ними. Так, що ти тепер матимеш мої ключі і будеш мені за доньку.
Я підняла брови, а вона каже:
– Гаразд, за онучку.
І мені стало так затишно від того, що я комусь потрібна, адже рідні, то не завжди по крові, а по духу.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
