Я її одразу впізнала, хоч не бачила років сорок – викапана Настя, шкода, що вдалася в неї лише вродою, але не розумом. Я хотіла підійти і привітатися, але те, що почула мене приклеїло до підлоги.

Я чекала на рейсовий автобус в село, скупилася і вже в думках планувала, що робитиму вдома і чи все поробив чоловік, що я йому загадала. Роботи не багато, але він і те пропустить, поки в тому телефоні сидить.

З такої задуми мене вивів різкий голос жінки, я оглянулася і мало не охнула! Викапана Настя, моя подруга дитинства. Звичайно, я не бачила її доньку роки, може й більше тридцяти, навіть на маму не приїхала подивитися востаннє, а та її так чекала. Я лиш хотіла підійти та привітатися, бо ж вона мені не чужа, як жінка комусь говорила дуже голосно в телефон:

– А де він дінеться? Мені грошей треба, донька набрала позик, як пес бліх, мені вже проходу не дають з дзвінками. Де я таку суму знайду? А що батько? Може, хтось з родини візьме його до себе. Куди мені його брати до нас додому?

Жінка говорила і говорила, роздратовано поглядаючи чи не приїхав вже автобус. Тоді в моїй голові і визрів план, не дам я Станіслава ображати, тим більше, що ми вже п’ять років як зійшлися і живемо у нього.

– Ти Настина донька, Віта?, – спитала я її привітно, – Одразу я тебе впізнала, викапана мати. Давно я тебе не бачила, ой давно. Ти й у матері не була, так?

– А вам що?, – не йшла на контакт Віта.

– Та нічого. Дуже вже мати тебе виглядала, дуже.

– І що? Не могла приїхати, а тоді вже й пізно було, то чого їхати, щоб такі як ви мене обговорювали?

– А до батька чого не їдеш, – питаю я її, – Вже роки не встає, живе у мами, хату ж він продав…

– Як продав?, – вигукнула жінка, – Як він міг її продати?

– А на що буде жити, дитино? Сталося з ним таке, до пенсії й не доробив, а на що мав жити? От і в матері своєї кукує. Ти приїхала його забрати в місто і на ноги ставити?

– Що?, – було зрозуміло, що жінка й не дуже встигає осмислювати ту інформацію, що я їй подаю.

– Він же тебе чекає, казав мені не раз аби я тобі писала в тій мережі, а я ж де вмію. Шукав тебе, хотів тобі телефонувати, але ті номери, що ти мала чомусь не дійсні. Я тобі дам телефон, щоб ти йому подзвонила. Хоча ні, давай зробиш сюрприз – приїдеш і він тебе побачить і так зрадіє. Ти ж йому купиш рибки копченої, як він її любить. Я коли його провідую, то купую, он і зараз взяла, дорога вона, але раз з пенсії купую.

– То кажете, хату продав і лежить.

– Так, на номер і телефонуй, він так тебе чекає.

– Добре, я зараз, – відказала вона і відійшла подалі, далі знову взялася з кимось говорити по телефону і з її виразу я зрозуміла, що вона геть не рада тому, що чує.

В автобус вона не сіла і я її не бачила, хоч добре роззиралася, бо вже й зізнатися хотіла. Я вирішила її випробувати і якби вона погодилася приїхати, то я б все розповіла. Що все з батьком добре, хоч геть був підупав, коли десять років тому Насті не стало. Я й не виходила заміж, все життя біля батьків прожила і мала Настю за сестру і так раділа, коли тримала до хреста Віту. Такою милою дівчинкою росла, трохи себелюбною, але ж одиначка, що хотіти. Вони ж усе для неї робили: вивчили, гроші давали на першу пору, а вона все соромилася, що вона з села і має акцент, і не схожа панянку. Потім поїхала в столицю і так більше й не приїздила, інколи телефонувала, а після того, як Насті не стало, то й перестала. Казати про цю зустріч чоловікові чи ні, як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page