Я – та жінка, яка наважилася перервати коло знецінення себе в своїй родині. Але й зараз в сорок років я не маю спокою, бо чоловік уміло смикає за ниточки та устами дитини нагадує мені за мій вчинок – адже саме я попросила розлучення.
Я не витримала в тридцять п’ять років, втомилася чекати, коли мамина черешенька піде заробляти гроші.
Чоловік вважав, що маючи двокімнатну квартиру в панельці і стару дев’ятку та декілька тисяч заощаджень, то це вершина досягнень чоловіка і можна спочивати на лаврах, а я за це маю його обслуговувати та дякувати не надякуватися.
У нас ріс син, який бачив таку татову поведінку і сприймав її як належне.
Мама була у них дивачкою, яка хотіла гарно вдягатися та смачно їсти.
– Я ж тобі від матері картоплі та капусти приношу, що тобі ще треба?, – щиро дивувався чоловік.
Він не працював, розумієте, зовсім! Він днями лежав на дивані, виправдовуючись, що глядить малого, який звичайно ж, не ходив в садок, бо ж тато у нас за ним доглядає.
А мені як треба чого, то будь добра – на роботу.
І я йшла, я втікала на свою роботу, щоб не бачити того всього, що моє життя котиться отак з гори, а я нічого не можу зробити.
Я заробляла не багато і ще й це ставало в Михайла приводом для кпинів з мене:
– Ти що принесла? Сльози? Та з цим два рази в магазин і по всьому…
– Навіщо нам в магазин, коли є капуста від твоєї мами?, – відповідала я.
А свекруха… Це окрема тема для розмови…
Вона синочка з онучком жаліла та годувала їх, бідненьких, бо жінка, себто я, така і пересяка, замість того аби навчитися чаклувати страви з нічого, повіялася на роботу, на якій їй і так мало платять! А так би пішла та на городі у неї попрацювала б і вже б мішок картоплі на зиму мала. Непутяща я, одним словом.
Я з чоловіком пробувала по-всякому: по-доброму і по-злому, нічого не допомагало. Тоді я й наважилася і сказала, що так більше не буде. Я в себе маю бути цінна, а не отаке непорозуміння збоку біля його осяйної особи.
Я тоді до сина:
– Максимку, поїхали зі мною до бабусі Ганни, будемо тепер жити разом: я ти і бабуся.
Не дивно, що син вперся, що нікуди не хоче йти від татка і своєї кімнати. А Михайло масла в вогонь підливав:
– Мама тебе хоче покинути, яка у нас мама – дивачка, ні в кого такої нема, лиш у тебе, як же нам, бідненьким, не пощастило!
Я пішла. Чоловік забрав у мене ключі від квартири, щоб я не могла приїжджати і бачити сина.
Тільки з його дозволу я мала бачити Максимка.
Я виїхала за кодон, щоб показати синові, що мама не лише грошей вміє заробити, але й йому зможе купити найкращу іграшку і найшвидший самокат.
Поїхала, заробила грошей і купила йому все, що він хотів, але дитина й далі хотіла бути з татком.
Я вирішила, що зароблю дуже багато грошей і куплю йому пів світу, щоб він оцінив це і полюбив мене бодай за щось.
Отак останні п’ять років я гарую і заробляю на оте «пів світу», далі приїжджаю до сина, намагаюся йому приділити весь свій час, подарувати хоч годинки материнської любові, але й тут мій колишній паскудить такі миті.
Якось я приїхала до сина, винайняла квартиру собі та приходила до них, щоб дитині зварити щось смачненьке, погуляти з ним, піти в кіно, поїсти морозива – звичні речі.
Але й тут п’ятим колесом в возі плентався за нами Михайло, так наче синові й досі п’ять років і він може впасти.
А я ж не можу сказати йому в очі, що думаю: «Відлипни ти, хоч на кілька годин!», бо ж Максимко ображається, що я з татом погано розмовляю і тоді не хоче зі мною бачитися.
Отак мені захмарює мої години з дитиною!
А я маю усміхатися…
Вже час мій виходить і кажу дитина:
– Максимку, я маю їхати, що тобі смачненьке приготувати?
– Мамо, спечи тих налисників, такі в духовці, пам’ятаєш?
Я радо продукти купила, напекла і запекла… Дитина поїла і я така рада, що він матиме ще й на ранок. Вся щаслива поїхала.
А на наступний день питаю чи підігрів налисники, а син відповідає: «Тато їх вчора доїв»…
Не маю сили з цим боротися… Я в ту страву вклала всю свою любов, а він отак з’їв… Як і всю мою радість та надію в житті…
Фото Ярослава Романюка.
