– Та він піде, коли про все дізнається!, – відказувала я доньці.
– Мамо, мені треба просто більше часу і я в усьому йому зізнаюся.
– Нащо тобі той час?
– Як нащо? Щоб він полюбив мене, – дивувалася донька.
А я лиш головою хитала, бо ж їй сорок років, а вірить в такі дитячі дива. Та розуміла я її, як жінку, розуміла, тому й онуків у себе приютила.
Коли зять йшов, то сказав Юлі, що вона ще благатиме його вернутися, бо кому вона треба з двома дітьми.
Юля була певна, що діти щастю не завада, але отак побувши п’ять років без стосунків, зрозуміла, що таки завада.
– Якби ще одна дитина, то так. але двоє, вибач, – казали їй кавалери, коли починали стосунки виливатися у щось більше.
І ось тоді, коли вона зустріла Сергія, то вже дуже захотіла бути з ним, тому й приховувала факт, що має дітей.
Вона не запрошувала його до себе, а зустрічалися в квартирі подруги, яка виїхала за кордон.
Але саме я звернула увагу на те, що й Сергій не кличе її до себе.
– Доню, він так само тебе не кличе до себе, то може, у нього вдома дружина і троє дітей? А ти вуха розвісила та тільки діти кочують туди-сюди. Ти про них думаєш?
– Мамо, вони через рік-два самі підуть вчитися, а мені що робити самій?
– Ти плануєш отак рік-два від нього ховати?, – я аж очі витріщила.
– Так, планую.
Я вже не мала слів. Та й думаєте діти мене сильно хотіли слухати? То ж дві дівчинки тринадцять і п’ятнадцять років, вони вже хочуть на вулицю ходити.
І ось одного разу, коли вони були у мене, а Юля готувала квартиру для першої зустрічі з коханим, дівчата й почали мені характер показувати. Знаєте, я не маю вже сили на суперечки і пояснювати що та до чого, тому сказала, як щось не подобається, то йдіть до матері. Вийшла з квартири аби трохи охолонути від суперечки, коли ж вернулася, то дівчат в квартирі не було.
Я одразу зрозуміла, куди вони подалися і стала доньці телефонувати. Але та не брала слухавку. Я тоді до неї і там застала ту картину: Юля вся в сльозах, дівчата з претензіями, що досить з них цього всього.
– Мамо, він як дівчат побачив, то аж сів. А я вже що мала казати, то й зізналася, що то мої доньки, були в тебе. А він тоді й спитав чи я планувала колись зізнатися, а я й сказала, що ні, хіба як би пішли вчитися через два-три роки, бо ж тоді б він пішов, бо ніхто не хоче годувати чужих дітей.
Я заварила доньці чаю, а дівчатам сказала, що як будуть такими егоїстками, то мати ніколи заміж не вийде.
Вони вже й притихли, бачили, що матері не весело. Аж тут дзвінок у двері і на порозі стоїть Сергій.
– Юля, вибач. Але я теж тобі не казав всієї правди. Ось моя Богданка, я не знав чи ти захочеш стати мамою для особливої дівчинки.
Ми всі роти порозкривали. Я повела Богданку знайомитися з дівчатами, а Сергій і Юля розмовляли на кухні.
Потім вони зайшли у вітальню і я зрозуміла, що їхня розмова, правдиве зізнання, таки зробило їх щасливими і вільними.
– Давайте розсунемо у вітальні стіл і влаштуємо знайомство, – запропонувала Юля.
Так і зробили, Сергій пішов в магазин по торт, ми швиденько зробили поїсти і всі сіли за стіл.
І вже три роки їхня родина дружно живе. Я щиро дякую Богданці, що зуміла моїх онучок навчити такої відкритості і щирості, яка є у неї. Я не роблю між дітьми різницю, залюбки сиджу з ними, коли Юля і Сергій кудись йдуть. Й до тепер певна, що Юлі треба було одразу зізнатися щодо дітей, тоді б все було набагато легше. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
