Скажу вам так – мене за життя не хвалили. Ніхто. Кожен хоче мені сказати, що я в житті роблю не правильно і не так, як має бути.
Мені п’ятдесят три, а таких людей не те, що не меншає, а їх просто розпирає мені щось сказати. Коли вони мене бачать. Кожному здається, що я просто не так виглядаю, а от якби виглядала «правильно», то й жилося б мені краще.
Але, люди, ви не знаєте. Як я живу, ви лиш бачите, як я виглядаю.
Так, повнувата.
Так, макіяж яскравий.
Так, одяг яскравий.
Так, зморшки і сивина.
Але ви не знаєте, яка я щаслива!
Тому, тим, хто знає як правильно жити, присвячується.
Я завжди була повненька і це була мамина радість, бо на її глибоке переконання, дитина в тілі – здорова дитина.
В школі діти так не думали і придумували мені різні прізвиська, але моя мама навчила мене відповідати такими ж кмітливими прізвиськами.
Ситуація змінилася в старших класах, коли я почала швидше розвиватися, ніж мої однокласниці.
Отут був мій найперший виграний бій, коли красунчик класу Сергій почав носити мій портфель додому.
Бачили б ви Лізу, яка пишалася тонкою талією і була по самі вуха в нього закохана.
Це був один з тих випадків, які мені показали – я теж можу привертати увагу і я гідна того, що на мене звертатимуть увагу хлопці.
Звичайно, що мені хотілося аби хлопці бачили щось в мені ще, крім пишних форм, тому якось так сталося, що мені траплялися такі хлопці. Я думаю, що то доля мені так підфортила, що у мене були такі романтичні побачення, такі зоряні ночі і літній вітерець, який має бути у кожної дівчини.
Я вивчилася та пішла працювати, там на роботі й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Тоді мені здавалося, що він дивиться не лише мені в очі, але й в душу.
Що він хоче від життя того ж, що і я – міцну родину, дітей, дачу з полуницею.
Ми одружилися і наші діти – це було перше із омріяного щастя. Але після пoлогів я ще набрала більше кілограм, які важко було скинути.
Почався той зворотній відлік, коли пишна дівчина втрачає ту грайливу пружність. Це сталося зі мною.
Я не могла перестати багато їсти, бо годувала маля, а далі вже ввійшло в звичку.
Мама мені казала:
– Ти вже одружена, можеш їсти стільки, скільки хочеш!
От я й не відмовляла собі в калоріях.
Чоловік не довго біля мене протримався і через якийсь час завів собі нову родину.
Я залишилася сама і одразу прибігли порадники, щоб саме мене звинуватити в тому, що не змогла втримати чоловіка:
– Ти чого за собою не дивилася?
– Ти чого себе так запустила?
– Ти, що не могла спинитися?
Підтримали, як бачите, знатно.
Довго я з того стану виходила, трішки кілограм скинула, але це не змінило мого відношення до себе. Я утвердилася лише в тому, що інші праві, а я ні.
І цей мій стан тривав дуже довго. Я ходила просто такою пухкенькою жінкою в балахонах чорних, які б мали мене візуально витягнути.
Все змінив випадок. Якось я побачила жінку такої ж комплекції, як і я, але вона просто сяяла! Вона була яскраво одягнена, яскраво нафарбована, але найбільше – усміхнена!
І не тим натягнутим усміхом. Який просто приклеєний до лиця, а тим, який йде з середини!
Я захотіла бути такою ж.
Бо по-правді, я й так не можу змінити свого тіла, але я можу змінити своє ставлення до нього!
Ой. І не говоріть, що мені бракує сили волі. Може й бракує, але ви знаєте, скільки треба сили волі аби зранку встати, вимити волосся, вкласти та зробити макіяж? Га?
Це тим худеньким, які шастають попри мене без граму макіяжу і щось я не бачу на їхніх лицях тієї щасливої усмішки.
І знайте – чоловіки тягнуться до щасливої та усміхненої жінки. В мене такий є!
Як бачите, в мене є все разом з моїми кілограмами.
Фото Ярослава Романюка.
