Якось пізно увечері влітку 1970-го я перевернувся на бік і запитав дівчину, що лежала біля мене, чи хоче вона вийти заміж.
– Ми поговоримо про це вранці, – відповіла вона. – Зараз мені треба поспати.
Вранці вона сказала, що одруження – це не дуже гарна ідея, а насправді, навіть дуже погана, але вона все одно згодна. Вона була права: це була погана ідея. Молода жінка Табіта Спрюс ще не закінчила навчання. Я випустився, але не міг влаштуватися вчителем. Я працював в промисловій пральні, отримуючи зарплату яка трохи перевищувала прожитковий мінімум. У нас був кредит на навчання, ніяких заощаджень і ніяких пільг. У мене було дві пари нижньої білизни, дві пари джинсів, пара туфель, і проблеми з випивкою. Ми пам’ятали про це, призначаючи дату: 2 cічня 1971 року.
Тієї осені ми сіли в автобус, що йде зі Старого Міста, де жила Таббі, до Бангора, де знаходився відомий ювелірний магазин Дейз. Ми попросили показати найдешевший комплект з двох обручок, який був у продажу. З прекрасною професійної посмішкою, в якій не було ні краплі поблажливості, продавець показав нам пару тонких золотих смужок за 15 доларів.
Я дістав гаманець, який тоді пристібав байкерським ланцюжком до петельки джинсів, і заплатив за них. В автобусі по дорозі додому я сказав: «Готовий закластися, вони залишать зелений слід на наших пальцях».
Таббі, завжди гостра на язик, відповіла: «Сподіваюся, ми проносимо їх досить довго, аби дізнатися про це».
Десять тижнів по тому (або близько того) ми одягли ці каблучки один одному на пальці. Костюм, який я одягнув, був занадто великий для мене – я позичив його у майбутнього шурина, – а моєю краваткою пишався б сам Джеррі Гарсія. Моя новоспечена дружина була одягнена в блакитний брючний костюм, який кілька місяців до цього служив нарядом подружки нареченої на весіллі її подруги. Вона була чудова і налякана неймовірно. Ми поїхали на весільний прийом (бутерброди з тунцем і газованка) на моїй машині, старому Б’юїку з дихаючою на ладан коробкою передач. Я весь час торкався великим пальцем обручки на безіменному пальці лівої руки.
Кілька років по тому – три? п’ять? – Коли Таббі мила посуд, її обручка зісковзнула з пальця і впала у зливний отвір. Я вирвав заглушку зливу, намагаючись знайти її, але в темряві виявив лише шпильку. Каблучка зникла. Тоді я вже міг купити замість неї нову, витонченішу, але вона все одно заливалася гіркими слізьми через втрату першої справжньої обручки. Вона не коштувала і восьми доларів – вона була безцінна.
Життя добре обійшлося зі мною в питанні кар’єри. Я написав бестселери і заробив мільйони доларів. Але я жодного разу не знімав цю дешеву каблучку з лівої руки з того самого дня, як моя дружина з тремтячими губами і руками й блискучими очима одягла її. Знаю, знаю, це схоже на пісню в стилі кантрі. Але в житті так часто і буває. Каблучка служить нагадуванням, як ми жили тоді: крихітний трикімнатний будинок, погано працююча плита і торохкотливий холодильник, скрипучі мостини, будинок із зимовою осадкою, вуличний шум по ночах і плакат над раковиною з написом: ДРУЖЕ МІЙ, У НАС ЗОВСІМ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ СИЛ. Каблучка змушує замислюватися про майбутнє, пам’ятати, що у нас було (майже нічого) і якими ми були (збіса хорошими хлоп’ятами). Не дає забути, що ціна речі і її цінність – не обов’язково одне і те ж.
Минуло вже 42 роки, а зеленого сліду досі немає.
Автор: Cтівен Kінг, «Каблучка».
Фото ілюстративне.
