fbpx
Гумор
Я застив на своєму «спостережному пункті». Ірка зайшла до кімнати, здивовано роззирнулась. Зачинила дверцята шафи і нарешті побачила записку. Мені важко писати про те, що було потім, але, як то кажуть, із пісні слів не викинеш

Записка або перевірка на вірність.

Ми з Іркою одружились на першому курсі. Ні, вона не була при надії, просто ми хотіли бути разом. Щодо мене, то я вже тоді чудово усвідомлював, що мені не потрібен ніхто, крім Ірки, навіть Анжеліна Джолі чи її величність королева Англії.

Відверто кажучи, я закоханий у свою дружину по самі вуха і досі не можу зрозуміти, що вона в мені знайшла. Моя Ірка красуня і розумниця, вже закінчує дисертацію, а коли йде вулицею, то рідко який чолов’яга не проведе її поглядом. А я… я звичайний клаповухий програміст. Так чи інак, але разом ми вже шість років. Як на мене, то час уже й про спадкоємців подумати, тим паче, що про синочка я мрію вже давненько. Але Ірка підійшла до цієї справи цілком раціонально.

За матеріалами – Гліф.

– Я теж дуже хочу дітлахів, але я зате, щоб дати нашим батькам відпочити від нас. Погодься, вони нам багато допомагали, поки ми вчилися, тож на своїх дітей маємо заробити самі.

І хоча ми обоє працюємо й отримуємо немалу зарплатню, якщо розділити її на трьох, то й справді виглядає на те, що без допомоги батьків було б сутужно. Тож я мусив визнати, що Ірка має рацію і, перш аніж думати про дітей, треба подбати про хліб насущний для них. Я навіть почав підшукувати роботу, на якій більше платять.

За декілька місяців до цієї нашої розмови Орест – мій приятель і співробітник – запросив мене бути хрещеним батьком для свого малюка. Звісно ж, я погодився і тепер часто забігав до похресника, тим паче, що жили мої куми через дорогу від нашого офісу.

Якось кума попросила мене посидіти з Данилком, бо Орест пошкодив руку, а їй терміново потрібно було провідати батьків.

– Я знаю, що ти впораєшся, – підбадьорювала вона мене. – Я ж бачу, як ти з ним бавишся. Скажу тобі щиро, з тебе вийде чудовий тато. Інколи ти краще ладнаєш з малим, аніж Орест. Час вам з Іркою про своїх дітей подумати.

– Ще не доробилися, – пожартував я.

Але ввечері, коли Данилко вже мирно сопів і бачив десятий сон, а ми з Орестом попивали винце в кухні, друг, який уже добряче, скажімо так, розслабився, несподівано напосівся на мене:

– Слухай, ти ніколи не думав про те, що твоя Ірка не хоче дітей, бо когось має?

– Що? – ошелешено перепитав я. – Ти що, глузд втратив?

– Ти сам знаєш, вона в тебе така красуня, а ти…, тільки без образ, ти давно дивився на себе у дзеркало?

– Ми кохаємо одне одного, – відповів я, хоча чи не вперше за шість років маленький черв’ячок заворушився десь під серцем.

– А я що? Я ж нічого не кажу, просто ці жінки, сам знаєш, які вони тепер, – зітхнув Орест. – Ти не ображайся, але я переконаний, якщо жінка по-справжньому кохає якогось чоловіка, то хоче дитину від нього. А інакше для чого це все? – обвів обважнілим поглядом кухню і відкоркував іще одну пляшку.

Коли прийшла кума, ми вже були доволі «тепленькі». Випроваджуючи мене додому, Орест раптом запропонував:

– Хочеш спокійно жити і знати, що Ірка тебе кохає, влаштуй їй перевірку.

– Я своїй дружині довіряю і стежити за нею не маю наміру.

– Я ж не кажу стежити. Я так свою перевіряв. Написав записку, мовляв, набридло, знайшов собі іншу, прощавай, а сам заховався і дивився, що з того буде. Моя як розревілась, а тут я з квітами… По обличчі, щоправда, дістав, але саме тієї ночі ми малого запланували…

– Та йди ти, – відштовхнув я кума і вийшов надвір.

Але що ближче підходив до будинку, то більше мені подобалась його ідея, а черв’ячок ворушився дедалі жвавіше. Решту дороги я пробіг, на наш восьмий поверх вилетів, наче за мною гнались усі собаки міста. Ірки вдома ще не було.

«Ага, бачиш? Ти за поріг – і вона з дому!» – почав мене переконувати черв’ячок, перетворюючись на величезну кобру, яка із задоволенням встромила свої отруйні зуби у вже й так добряче роз’ятрену уяву.

Я миттю знайшов ручку, аркуш паперу. І сів писати записку. Написати, що в мене є інша, не вистачило духу: надто абсурдно це виглядало. Тож руками, які добряче дрижали чи то від нервів, чи то від випитого, я вивів: «Ірко! Я сьогодні одразу після роботи поїду на декілька днів до батьків, не чекай, не телефонуй, не шукай. Мушу серйозно подумати про те, як нам жити далі. Виглядає, що наші сімейні стосунки дали тріщину. Не знаю, чи й справді ми потрібні одне одному і чи не краще нам розбігтися різними дорогами».

Запакував абияк у наплічник декілька своїх сорочок, джинси. Навмисно залишив шафу відчиненою, щоб Ірка одразу помітила, що бракує мого одягу. Роззирнувся кімнатою, де б краще сховатися, вирішив – за шторою (штори в нашій спальні щільні та довгі), не повірите, як останній телепень, навіть прорізав маленьку дірочку, щоб ліпше бачити Ірчині сльози. Якби ж то я знав, що плакати доведеться мені, а не їй. Чекав на дружину я доволі довго, вже й стемніло, а її все не було. Кобра в моїй душі перетворилась на величезну потвору, яка несамовито ревіла та кидалась на всі боки. Я ревнував дружину чи не вперше за шість років. Нарешті клацнув замок. Я застив на своєму «спостережному пункті».

Ірка зайшла до кімнати, здивовано роззирнулась. Зачинила дверцята шафи і нарешті побачила записку.

Мені важко писати про те, що було потім, але, як то кажуть, із пісні слів не викинеш. Дружина прочитала записку, взяла ручку і щось дописала на тому ж аркуші. Потім почала…тихенько наспівувати пісеньку про кохання від Піанобоя та чепуритись.

Підфарбувала помадою губи, вдягла нову сукню, витягла телефон. За мить я почув, як вона розмовляє з кимось:

– Привіт, любий! Ти знаєш, мій кудись повіявся, схоже, що з розлученням проблем не буде. Приїжджай, підемо кудись відсвяткуємо.

Схопила сумочку і пішла геть, навіть не вимкнувши світла. Якби я не стояв біля стіни, то, певне, просто впав би на підлогу, а так сповз. Декілька хвилин сидів, ні про що не думаючи і не рухаючись. Просто плакав. Плакав, як маленька дитина. У голові крутилось: «Проблем з розлученням не буде».

Що ж, зрештою подумав я, єдина втіха те, що все ж виглядатиме, буцімто перший крок зробив я, тож принаймні наївним мене не називатимуть. Я підвівся, підійшов до столу, де лежала та злощасна записка. Побачив гарний Ірчин почерк поряд зі своїми карлючками. Спершу ніяк не міг прочитати, що вона написала: все пливло перед очима. Минула, мабуть, хвилина, поки я нарешті побачив, що там написано, а тоді, певно, ще п’ять, доки усвідомив, що саме.

«З-за штори визирають твої шкарпетки, до речі, на правій – дірка. І ти так ходив у гості? Ганьба. Я в крамницю по хліб. Сподіваюсь, не відправишся у світ інший до мого повернення. Цілую. Ірка».

Автор – Оксана МАКСИМ’ЯК.

Фото – ілюстративне.

За матеріалами.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook