Я завжди на літо приїжджала до матері в село, а того літа вже й залишилася, бо вертатися в місто не було сили. Зрада чоловіка мене підкосила, не хотіла бачити ні нашої квартири, ні звичних вуличок, ні знайомих лиць.
Мама мене зрозуміла, гладила мене по голові, наче я все ще маленька дівчинка, а не сорокарічна жінка.
– Хочеш, я тобі млинчиків спечу?,- питала вона мене.
– Хочу. І варення сливове. Можна?
– Звичайно, дитино, його у мене повно…
Мама йшла пекти млинчики, а я не могла встати з ліжка, от що таке з тілом робить зневіра.
Але поступово я приходила до тями і не в останню чергу зіграло те, що приїхав на дачу сусід, він поглядав на мене та просив принести йому того чаю, що мама йому запарює.
Я несла не лише чай, але й варення сливове, а він мружив на мене свої темні очі і казав, як то в селі добре. Під його поглядом я вся розквітала.
Михайло б ще довго мружив очима, але одного дня приїхала до нього молода жінка і він перестав з хати виходити. А мені знову захотілося лежати і маминих млинців…
Десь через місяць панянка поїхала, але сусід з хати не виходив. Я вже стала хвилюватися і пішла до нього. Той лежав і дивився в стелю, а я впізнала той погляд. Він довго приходив до себе і на осінь поїхав в місто:
– Ви мене дочекаєтеся, Віточко? Обіцяю, що на літо буду, – мружив він очі вже завченим рухом, а в мені зароджувалася надія.
Поки я рахувала дні до літа, то осінь лиш почала забарвлювати листя в жовте.
Ще було тепло, осінь ще краяла тепло і давала людям, але на ніч вже не ставало. Мама топила піч, а я чомусь дуже мерзла і могла годинами валятися на печі, заглядаючи в куточок вікна, з якого було видно хвіртку.
І одного дня вона рипнула.
Іван стояв на порозі і говорив, що давно мене любив, того й не женився, а як дізнався, що я приїхала, то й пізно було, бо вже я на сусіда запала. От же ж в селі, ніде не заховаєшся.
– Я не такий чарівний, але я буду тебе любити і наших дітей…
В мені піднімалася така хвиля, з самого дна. Я ж не кохаю його, я люблю Михайла! Та й про що я з ним буду говорити?
А далі думка – про дітей!
В середині літа я привела на світ чарівну донечку. Наше подвір’я нагадувало велике гніздо, над яким квоктали і бабусі і дідусь, Іван і я. Хіба мені було діло чи приїхав Михайло чи ні? Кожен сам має встати і піти до свого щастя, а не тікати від нього. Хіба не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
