fbpx

Я завжди жила звичайнісіньким життям, нічого надзвичайного чи прихованого – все у всіх на виду. Я й уявити собі не могла, що просто за один місяць я розчаруюся у всіх рідних мені людях, які, виявляється, все знали

Колись я думала, що всі мої біди через маму і її характер. Вона була дуже строгою і часто від її настрою залежало чи підемо ми з сестрою гуляти, куди поступимо вчитися і з ким одружимося.

Тато завжди був тихим і відстороненим, мені здавалося, що я пішла характером в нього, якби ж я тільки знала.

Сестра ж мала мамин характер і не стала їй терпіти, а після навчання додому не верталася. Мама, здавалося, й не дуже переживала. Я була молодша на десять років, тому мама мала ким себе зайняти.

Я все робила для того аби мама була задоволена моїми оцінками, моєю поведінкою, моїм вибором професії.

Я навіть чоловіка вибрала, бо мама так сказала.

– Он в Пилипенків син який росте – буде тобі пара, тому носом не крути.

Знаєте, я думаю, що тоді Миколі казала те ж саме:

– Он, яка у агрономші донька, буде тобі пара.

І отак ми з Миколою ходили та мріяли, що от зустрінеться нам принц чи принцеса і наше життя зміниться назавжди.

Жили ми у нас після весілля. Тому Микола довго мамин характер не витримав і чкурнув на заробітки, що його нема й понині.

А мати знайшла в цьому винувату – мене.

– Якби ти чоловіка шанувала, то б такого не сталося.

Єдине, що мені залишився – то синочок Тарасик, моя радість і сенс в житті.

Отак мені й сорок стукнуло, а життя моє спокійне й розмірене – живу біля батьків, син вчиться в училищі, я працюю на фермі.

Аж тут біда в дорозі… і мама, і тато одночасно.

Я себе втішала тільки тим, що вони будуть нерозлучні і на тому світі.

Сестра мої сентименти не підтримала, а почала шукати заповіт. Я ще так здивувалася. Думаю, а вона ж до хати яким боком? Батько все життя те й робив, що як не хату Олесі будував, то гараж, далі паркан помагав робити, криницю копати, онукам на щось збирати.

Вже може досить?

– Ага, – щасливо вигукнула сестра, – Так і знала! Тато все мені залишив!

Я аж зблідла. Як це так? Як це … Що це таке взагалі?

– Слухай, Галю, я тобі даю часу місяць, бо ми ж як-не-як рідня, а потім виселяйся.

– Ти жартуєш?, – я просто не могла повірити, що вона каже це серйозно.

Вона ж ніколи вдома й не бувала, вона не вислуховувала від батьків і тисячної долі того, що я! і тепер все – йди геть.

– Так, не жартую. Тато давно мені казав, що так зробить, а ми старшому синові задумали купити квартиру.

Так, що нам гроші не завадять.

– Куди ж я піду з рідного дому?

– Ой. Та куди хочеш – хат в селі багато, може в конторі перебудеш, там є кімната?

Збиралася наче у вісні. Аж тут приходить до мене наша Степанівна, вчителька історії, яка була одинкою і каже:

– Приходи до мене жити, Галю, я сама і хоч не так буде сумно.

Я погодилася, бо ж куди мені було діватися?

Не було з мене толку в Степанівни і вона якось мені каже:

– Ти на батька не ображайся, бо ти йому не рідна.

– Як не рідна?

– А отак… Мати твоя ще та була, але ж хто б міг подумати, що вона серце має? Сама йому зізналася, що ти не його і хотіла і свою родину, і родину коханого роз’єднати, але тут, що твій батько став, що моя мати…

– Твоя мати?

– Так, Галю, моя мати… Ти моя зведена сестра, виходить…

Так от, половинки ніяк не хотіли відпускати своїх законних чоловіків і жінок, то уповали на почуття, то на покарання і так їх роз’єднали. Тато так мене й не полюбив. А рідний батько й не мав такої змоги, хоч, пригадую, любив мені щось купити, коли зустрічав в магазині.

І знаєте – нова сестра мені миліша за мою старшу сестру, мені з нею добре й працювати, й мовчати, й говорити… Може, й справді, рід – то таки своє, рідне?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page