Я була юна і наївна, багато що собі придумала і додумала, хоч у хлопця в голові було зовсім інше. Коли ж зрозуміла, що при надії, то Станіслав побіг жалітися батькам, а ті, в свою чергу, прийшли виясняти до моїх, чому це вони так погано виховали доньку, що вартувало її раз поцілувати, а вона вже гоп і при надії.
Мама плакала, тато кричав, бабуся пила краплі. Але всі вирішили, щ нема куди діватися і треба дитині дати шанс на життя.
Отак я й знайшла найбільшу любов свого життя – сина.
Мої рідні зробили все від себе можливе аби я й вчилася і на роботу ходила і при цьому була мамою, бавилася з сином, готувала йому млинці і слухала віршик, який з ним вивчила бабуся.
Мені пощастило отримати гарну роботу і я всі свої сили кинула на те аби стати справді професіоналом в своїй справі, не надіятися на коротку спідницю і милу усмішку, бо це шлях хіба до ще одної дитини, в якої не буде батька.
Вже моєму Юрчикові десять років і вже мама мені натякає, що пора подумати про заміжжя, але я не хотіла, бо біля мене були лише одружені чоловіки. Які й не планували женитися, а іншого я не хотіла.
Ті ж, хто таки вирішував, що стане гідним чоловіком для мене, не проходили перевірку гідного батька для мого сина. Дехто просив дитину залишити з батьками, щоб ми будували нову родину з новими дітьми, дехто одразу виховував Юрчика, хтось підкуповував.
Одним словом всі були не ті і я вирішила залишитися з дитиною, з рідною кровиночкою, а не з чужими чоловіками.
Вже мій Юрко й інститут закінчив і дівчат почав приводити на знайомство. А мені аж волосся дибки – як такий красень та собі такий непотріб підбирає?
То худе, то рябе! Як без мене він собі пару вибере? Я тоді за сина горою стала – кожну перевірила, перепитала і на місце поставила так, що більше поруч нього вони не з’являлися.
Лиш моє серце трохи заспокоїлося. Як він мені каже:
– Мамо, я хочу жити окремо.
От! Дочекалася. Вже мама й не потрібна.
Переїхав він на орендовану квартиру. Але я все одно вухо востро – прийду без попередження, перевірку зроблю, як дівчину застану, то питаю чи мама таку поведінку схвалює…
Бо ж нема дівчини гідної, розумієте? Нема.
Але далі синові тридцять. А він нікого не веде на знайомство.
І в тридцять три не веде.
І в тридцять п’ять.
Я вже його прошу і молю аби він хоч з кимось одружився, бо я онуків хочу.
– Мамо, тобі неможливо вгодити, тому я вже буду холостяком, – каже й сміється.
А я не можу. І ночі не сплю та думаю, як жити далі, що робити.
Аж тут дзвінок і невідомий жіночий голос запрошує зустрітися.
А я вже налаштована так, що то чергова дівиця. Яка не пройшла мій відбір хоче вернутися і ще придумає, що при надії!
І тут назустріч мені йде жінка при надії і за руку веде ну копія Юрка.
Я сіла на крісло, а вона підійшла і до мене:
– Мене звати Аня і ми давно мали познайомитися, як бачите у вас вже є онук і скоро буде ще один. Але ваш син не хоче, щоб ми з вами бачилися, бо ви одразу наговорите про мене всілякого. Але я так більше не можу.
Я вважаю, що в моїх дітей має бути бабуся!
Я ковтала ротом повітря і не могла говорити.
Звичайно, що ця жінка не пара моєму синові, але ж онучок, ну просто викапаний мій Юрчик. Так, що вже за це її можна пробачити деякі недоліки.
Але от син! Як він міг так зі мною вчинити? Я ж йому завжди хотіла лише добра! А він повівся наче з чужою людиною.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
