Я зі своїм чоловіком прожила 25 років. Хоча, чи й можна те все життям назвати, бо ж такого я натерпілась, що й не передати. Уже мені було під п’ятдесят, коли після чергової ночі у льосі, я вирішила, що з мене таки досить. Того дня я окрім документів нічого і не взяла із собою – подалась жити у мамину хату.
Діти мої на той час уже були дорослими, то й вибір мій зрозуміли. Чоловік ще років п’ять нагадував про себе візитами і концертами безкоштовними, а потім, як хату на попіл перетворив – виїхав десь із села до сестри у місто.
Якщо можна на світ з’явитись у 52, то я таки наново з’явилась. Раптом, я усвідомила, що я є. От просто зрозуміла, що маю якісь потреби, маю відображення у дзеркалі і вмію чогось бажати.
За ці роки я зайнялась вирощуванням квітів, облаштувала парничок і на городі висаджую різні. Дохід є. Не великий звісно, але стабільний. Взимку в’яжу пледи на замовлення. Син подарував машинку в’язальну, то маю чим вечори зайняти.
Чи я щаслива? Знаєте, нема нічого кращого від тиші і спокою. Не один тут до мене сватався, але я відмовляю усім. Мені щось про самотність говорять і про те, що мені мало би бути сумно і важко одній. Казки. Мені добре. Не самотньо, а спокійно і затишно. Зрозуміє це той, хто пройшов через багато що, аби досягти от такої гармонії у житті.
І от тут серед ясного неба – грім. Діти приїхали до мене на гостину і заодно на розмову серйозну.
— Тату зле, – кажуть діловито. – він нині у стаціонарі а як випишуть, то не має куди йти. Мамо, він уже дід старий. Вважай скоро 80. Ну от куди його діти, та й тато він нам. Може б ти його до себе забрала. Все ж не одна будеш. А ми б йому кухню літню під житло зробили. Сам він не впорається, а ти хоч розпалиш у плиті, та їжі принесеш.
Я одразу руками замахала на знак протесту. Навіть, говорити і пояснювати нічого не стала – просто сказала твердо і категорично “ні”. Та я його голосу чути не хочу, про що мова узагалі? Аж стріпонулась уявивши, що він ще й буде от тут у царстві моєї тиші ходити.
Діти щоденно телефонують і просять мене одуматись. Уже у них мова про те, що ж тато на їхні руки і гаманці тепер іде. Обоє у місті живуть і знаючи характер мого чоловіка, ніхто не палає бажанням його до себе забирати.
— Мам, ну ти нас теж зрозумій: чи в селі, чи в місті із татом. Ми ж його не залишимо, як не як а тато нам. Мамо, увійди у положення, допоможи. Та й змінився він за комір не заливає вже. Тобі ще допомагати буде.
Можливо, діти і будуть мати на мене образу яку, але я рішення свого змінювати не збираюсь. Так, їм важко, але я і бачити колишнього не хочу.
Досить із мене. Хіба ні?
Головна картинка ілюстративна.
