Моя сестра рано овдовіла і залишилася з двома дітьми. Тому на якихось кавалерів достойних вже не розраховувала, а привела жити Михайла до себе, бо в селі всюди треба рук. Привела його в хату, яку будував її перший чоловік, а Михайло доводив до ладу. Вона не робила ніякого весілля, навіть гостини не робила, щоб з нами познайомити.
– Прийдете на свята в гості от і познайомитися, – казала Юля.
Вона завжди була така, раціональна. Ми зібралися всі на Зелені свята і нам Михайло сподобався. Спокійний, видно, що Юлю любить, до дітей намагався ставитися добре, та вони й малі ще були, що то сім років і одинадцять.
Отак ми сидимо собі та веселимося, як тут лемент на вулиці. Я й не помітила, що Юля вийшла і на все горло каже:
– Не смій моїх дітей повчати! Ти їм ніхто!
«Ого,- подумала я про себе, – цей у неї не затримається».
Чи то діти кидалися камінням чи що, Михайло зробив зауваження, а ті побігли мамі жалітися, а та й стала на їх захист. Зрозуміло, що як вона перед нами так йому рота закривала, то що робилося наодинці?
Ми поговорили та й розійшлися, бо не нам жити з Михайлом, хоч мені стало його шкода.
Йшли роки ми час від часу бачилися з Юлею і Михайлом і як не дивно, він втримався біля неї двадцять років, вона на нього не скаржилася, все у них було добре. Він вчив її дітей, видавав заміж, тримали вони господарку.
Звичайне життя.
І ось новина, що збила нас усіх з ніг – Юля занедужала і шансів мало. Ми її навідували і вона казала, що залагодила всі справи, все з майном, переживати не треба. Я ж кажу – дуже раціональна вона була.
І ось минуло сорок днів, я вирішила навідатися до неї на могилку і зайшла до них, але там мене на дверях чекав замок. Я до сусідів і ті мені розказали, що мої племінники виперли Михайла з хати.
– Сказали, що мати їм хату залишила, а він тут не має ніякого права.
Я не знала що й думати. Я навіть не знала, що вони не були офіційно розписані, бо сестра не мала звички ділитися особистим.
Як так з людиною зробити – я не розуміла. Та колеги не стало чи однокласника – і то серце стискається, а тут наче свояк і треба забути?
Подзвонила я до нього.
– Михайле, приїдь до мене, бо маю з тобою розмову.
Бачу геть він опустився за місяць часу з людини отаке стало.
– Слухай, я хочу тебе до себе запросити пожити, мені сімдесят років, будинок великий, треба господаря в хаті.
Діти рідко приїздять. Раз так доля до тебе повернулася, то має родина тобі помогти. А я вже тобі родина. А знайдеш яку молодицю – переїдеш. Головне аби ти знав, що не сам.
Він аж заплакав. Знаєте, мої діти за кордоном і вже не вернуться і я думала, що запишу хату на дітей Юлі, але тепер дивлюся, що то краще дати чужому, ніж таким людям і я навіть рада, що мені трапився Михайло, бо він мене й догляне, він людина порядна.
Питала я його, чого так довірився Юлі і не оформив все офіційно, а він сказав, що вона не хотіла міняти прізвище, щоб не мати клопоту з паперами, та й виплати спершу якісь були, а далі вже й так жили і не піднімав він ніякі питання. А то треба таке ставити на перше місце, щоб потім на схилі років не спати під плотом. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота