Я знала, що ця історія тим і закінчиться, але хто він мені був, лише свояк і то не знати чи надовго. Та й після тієї події я була певна, що він в родині не приживеться. А тепер ось – все підтвердилося.

Моя сестра рано овдовіла і залишилася з двома дітьми. Тому на якихось кавалерів достойних вже не розраховувала, а привела жити Михайла до себе, бо в селі всюди треба рук. Привела його в хату, яку будував її перший чоловік, а Михайло доводив до ладу. Вона не робила ніякого весілля, навіть гостини не робила, щоб з нами познайомити.

– Прийдете на свята в гості от і познайомитися, – казала Юля.

Вона завжди була така, раціональна. Ми зібралися всі на Зелені свята і нам Михайло сподобався. Спокійний, видно, що Юлю любить, до дітей намагався ставитися добре, та вони й малі ще були, що то сім років і одинадцять.

Отак ми сидимо собі та веселимося, як тут лемент на вулиці. Я й не помітила, що Юля вийшла і на все горло каже:

– Не смій моїх дітей повчати! Ти їм ніхто!

«Ого,- подумала я про себе, – цей у неї не затримається».

Чи то діти кидалися камінням чи що, Михайло зробив зауваження, а ті побігли мамі жалітися, а та й стала на їх захист. Зрозуміло, що як вона перед нами так йому рота закривала, то що робилося наодинці?

Ми поговорили та й розійшлися, бо не нам жити з Михайлом, хоч мені стало його шкода.

Йшли роки ми час від часу бачилися з Юлею і Михайлом і як не дивно, він втримався біля неї двадцять років, вона на нього не скаржилася, все у них було добре. Він вчив її дітей, видавав заміж, тримали вони господарку.

Звичайне життя.

І ось новина, що збила нас усіх з ніг – Юля занедужала і шансів мало. Ми її навідували і вона казала, що залагодила всі справи, все з майном, переживати не треба. Я ж кажу – дуже раціональна вона була.

І ось минуло сорок днів, я вирішила навідатися до неї на могилку і зайшла до них, але там мене на дверях чекав замок. Я до сусідів і ті мені розказали, що мої племінники виперли Михайла з хати.

– Сказали, що мати їм хату залишила, а він тут не має ніякого права.

Я не знала що й думати. Я навіть не знала, що вони не були офіційно розписані, бо сестра не мала звички ділитися особистим.

Як так з людиною зробити – я не розуміла. Та колеги не стало чи однокласника – і то серце стискається, а тут наче свояк і треба забути?

Подзвонила я до нього.

– Михайле, приїдь до мене, бо маю з тобою розмову.

Бачу геть він опустився за місяць часу з людини отаке стало.

– Слухай, я хочу тебе до себе запросити пожити, мені сімдесят років, будинок великий, треба господаря в хаті.

Діти рідко приїздять. Раз так доля до тебе повернулася, то має родина тобі помогти. А я вже тобі родина. А знайдеш яку молодицю – переїдеш. Головне аби ти знав, що не сам.

Він аж заплакав. Знаєте, мої діти за кордоном і вже не вернуться і я думала, що запишу хату на дітей Юлі, але тепер дивлюся, що то краще дати чужому, ніж таким людям і я навіть рада, що мені трапився Михайло, бо він мене й догляне, він людина порядна.

Питала я його, чого так довірився Юлі і не оформив все офіційно, а він сказав, що вона не хотіла міняти прізвище, щоб не мати клопоту з паперами, та й виплати спершу якісь були, а далі вже й так жили і не піднімав він ніякі питання. А то треба таке ставити на перше місце, щоб потім на схилі років не спати під плотом. Хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page