Мені вже сімнадцять років. Цього літа я закінчила школу, здала НМТ і готуюся до вступу. Поки мої однокласники обговорювали репетиторів, сукні на випускний та те, куди вони поїдуть відпочивати перед університетом, я рахую кожну копійку, яку мама передає з Парижа автобусом через водіїв.
Моє дитинство пройшло під знаком «мама на заробітках». Якщо чесно, я майже не пам’ятаю її вдома на кухні чи на батьківських зборах. Моє життя — це дідусь Петро, бабуся Галя, старий цегляний будинок на околиці міста і постійне відчуття, що ми наздоганяємо потяг, який давно пішов.
Коли я була маленькою, мені здавалося, що мама поїхала в якусь казкову подорож, звідки привозять смачні шоколадки і красиві шорти. Тепер, у сімнадцять, я розумію все набагато краще. Мама поїхала, бо в нашому місті не було роботи, а там, за кордоном, вона сподівалася швидко заробити на власне житло, щоб ми не тулилися в трьох кімнатах з її батьками. Минуло майже п’ятнадцять років. Квартири в нас досі немає. Гроші розійшлися на моє навчання, на ліки, на ремонти будинку, які ніколи не закінчуються, і просто на життя.
Ми живемо в звичайному приватному будинку. Тут усе тримається на дідусеві, хоча з кожним роком йому стає все важче. Раніше, років десять тому, він міг за день перекрити дах на сараї або власноруч викопати картоплю. Зараз дідусь Петро все частіше сидить на табуретці біля паркану, довго крутить у руках якусь гайку і важко дихає — серце дає про себе знати. Ліки тепер коштують стільки, що маминої місячної передачі заледве вистачає на аптеку та комуналку.
Бабуся Галя теж здала. Вона досі намагається тримати город, бо «своя картопля й цибуля — це копійка в хату», але я бачу, як у неї тремтять руки, коли вона наливає суп. Наш побут дуже простий, в хаті подекуди ремонт і нові меблі і тут же в кутку плісніє. Бабуся каже, що у нас вічний ремонт і ніякого порядку.
Коли до моїх подруг приходять гості, вони показують свої кімнати з новими меблями з ІКЕА, великі телевізори та сучасні кухні. У нас усе інакше. Наш телевізор — старий, «пузатий», ловить лише кілька каналів через тюнер, а холодильник гуде так, ніби збирається злетіти.
Бабуся часто каже:
— Нічого, Анюто, ось мама ще трохи назбирає, приїде, і зробимо все як у людей.
Я мовчу і киваю. Я знаю, що мама не назбирає. Не тому, що вона погана чи лінується. Просто дива не буває. Якщо ти працюєш на найпростіших роботах без знання мови, ти отримуєш мінімум, більшу частину якого з’їдає оренда житла.
Мама поїхала, коли мені ледь виповнилося три роки. Я не пам’ятаю моменту її від’їзду, але бабуся розповідала, що мама плакала.
Їй тоді було двадцять три роки. Професії толкової не мала, досвіду теж. Знайомі підказали, що в Польщі можна заробити на зборі овочів.
Мама поїхала за звичайною туристичною візою. Вони з іншими жінками жили в якомусь бараку по вісім-десять людей у кімнаті. Вставали о четвертій ранку, йшли на поле, де весь день на колінах чи зігнувшись пололи цибулю.
Тоді ми вперше змогли купити мені нормальний зимовий одяг і взуття.
Коли польська епопея закінчилася, мамі порадили їхати в Чехію. Там умови обіцяли кращі — робота в теплицях. Мама поїхала туди через якихось посередників, які брали в неї половину першої зарплати за «працевлаштування».
Вона працювала в передмісті Праги. Робота в теплицях — це постійна вологість і духота. Влітку там було як у сауні, дихати нічим, а взимку — протяги від металевих конструкцій.
Вона познайомилася з жінкою Оксаною, яка вже довго жила в Чехії і крутилася як могла. Оксана підбила маму на авантюру — поїхати в Іспанію, бо там нібито платили більше на зборі апельсинів і клімат тепліший.
Іспанія стала нашим найбільшим розчаруванням. Мама пробула там менше року. Грошей на легалізацію не було, мови вона не знала взагалі. Робота на плантаціях виявилася ще важчою, ніж у Польщі, а платили копійки.
Я пам’ятаю той вечір, мені було років десять. Мама повернулася додому ні з чим — без грошей, з купою боргів за дорогу і з вовчим квитком на в’їзд до Євросоюзу на кілька років.
Вона сиділа в нашій старій хаті, дивилася на свої зроблені руки і просто мовчала. Сусіди шепотілися за спиною: «Ось, поїхала за багатством, а повернулася з пустими руками». Мені було неймовірно шкода її. Інші матері привозили гроші, купували дітям комп’ютери, починали будівництво, а моя мама просто сиділа на кухні і плакала.
Коли, через рік, заборона на в’їзд минула, мамі вже було за тридцять. Вона вирішила спробувати знову, але цього разу поїхала у Францію, до Парижа, де на будівництві працював її знайомий. Вона сподівалася, що велике місто дасть більше можливостей.
Але Париж не чекав на Марію з українського райцентру. Перші три місяці вона взагалі не могла знайти роботу. Гроші, які вона взяла в борг на поїздку, швидко танули. Мама жила в крихітній кімнатці під дахом, де взимку було так холодно, що доводилося спати в куртці. Земляки, яких вона зустрічала в церкві по неділях, допомагати не поспішали — у кожного були свої проблеми, свої борги і свої родини в Україні.
Потім їй пощастило влаштуватися помічником кухаря в невелике кафе на окраїні міста. Спочатку вона просто мила посуд і чистила овочі. Згодом власник помітив, що вона добре готує, і дозволив їй займатися гарячими стравами.
Зараз мама досі працює в тому кафе. Вона готує прості обіди для місцевих робочих, студентів та емігрантів. Власник каже, що її страви — найкращі в кварталі, але платить їй рівно стільки, щоб вона не пішла. Жодного офіційного контракту, жодних соціальних гарантій чи пенсії в майбутньому в неї немає.
Коли ми розмовляємо по Вайберу, вона намагається посміхатися. Показує мені засалену плиту, величезні каструлі та заклопотане обличчя свого начальника. Вона каже, що це «стабільність». Але я бачу її очі — в них немає ніякої радості від Парижа. Вона не ходить до Ейфелевої вежі чи в Лувр. Її маршрут протягом останніх років не змінюється: метро — кухня — ліжко в орендованій кімнаті.
Найважче — це бачити, як живуть інші. У моєму класі є дівчинка Катя. Її мама теж поїхала в Італію приблизно тоді ж, коли моя в Польщу. Але Катина мама змогла вивчити мову, закінчити якісь курси, влаштуватися доглядальницею до багатої синьйори, яка потім залишила їй непоганий спадок. Зараз у Каті свій двоповерховий будинок, її тато їздить на хорошій машині, а сама Катя збирається вчитися в приватному виші в Києві.
А що у нас? Моя мама висилає гроші, але вони наче вода крізь пальці. Тільки-но ми трохи відкладемо, як ламається старий насос для води. Тільки-но з’являється якась сума — у дідуся стається криз. Потім підходить осінь, і треба купувати машину дров, бо газ у нас так і не провели — це занадто дорого.
І виходить, що мама працює вже майже п’ятнадцять років, здоров’я похитнулося, особистого життя немає, а ми як були бідними, так і залишилися. Ми просто не голодуємо, от і весь наш «успіх».
Іноді мені здається, що ця поїздка на заробітки була великою помилкою. Можливо, якби мама залишилася тут, працювала б на якійсь місцевій фабриці чи в магазині за копійки, ми б жили так само бідно, але принаймні ми були б разом. Вона б бачила, як я росту, як у мене з’являються перші друзі, як я закінчую школу. А зараз ми — дві чужі людини, які раз на тиждень розмовляють про погоду і про те, скільки коштує м’ясо на ринку.
Зараз у нас в хаті головна тема — це мій вступ. Я хочу вчитися на філолога, на державне місце навряд чи пройду, бо конкурс дуже великий, а мої бали, хоч і непогані, але не ідеальні. Значить, доведеться йти на контракт.
Бабуся Галя дзвонить мамі в Париж і звітує:
— Марічко, Ані треба буде за перший семестр заплатити до кінця серпня. Ти там подивися, може, господар випише якийсь аванс? Бо нам тут не вистачає, пенсію затримали, а дідусеві знову нові пігулки виписали.
Мама в слухавці важко зітхає. Я чую цей звук навіть через тисячі кілометрів. Цей зітхання людини, яка втомилася бути єдиним джерелом доходу для всієї родини. Вона обіцяє щось придумати, каже, що візьме додаткові зміни у вихідні, буде залишатися на вечірнє прибирання кухні після закриття кафе.
Мені від цього стає нудотно. Я дивлюся на свої підручники і думаю: а чи варта взагалі моя освіта того, щоб моя мама там, у Парижі, мила підлоги ночами? Але з іншого боку, якщо я не вступлю, то яке майбутнє на мене чекає? Піти працювати касиром у місцевий супермаркет і повторити її долю?
Мама мріяла, що до мого повноліття вона назбирає хоча б на однокімнатну квартиру в обласному центрі, щоб мені було де жити під час навчання. Це була її велика ціль, її виправдання перед самою собою. Кожного разу, коли вона приїздила на два тижні влітку, вона говорила: «Ось, Аню, ще трохи, купимо тобі житло, будеш міською дівчиною, не будеш у селі нидіти».
Тепер про квартиру ніхто навіть не заїкається. Ціни на нерухомість виросли в кілька разів, а мамині заробітки залишилися на тому ж рівні, що й п’ять років тому. Грошей вистачить максимум на оплату гуртожитку та скромне харчування під час мого навчання.
Мама приїжджає рідко. Останній раз вона була минулого літа. Ці приїзди вже давно перестали бути святом. Коли вона виходить з автобуса, я бачу жінку з сивиною у волоссі, з поганою поставою і згаслим поглядом, їй майже сорок, але виглядає вона на всі п’ятдесят.
Ми сідаємо за стіл, бабуся виставляє все найкраще, дідусь намагається жартувати, але розмова не клеїться. Нам просто немає про що говорити. Вона розповідає про якісь французькі податки, про те, що господар кафе хоче знизити їй погодинну оплату, про своїх сусідів-емігрантів. Нам це чуже й нецікаве. Ми розповідаємо їй про те, що сусідський собака заліз на наш город і попсував помідори, або про те, що у дідуся знову боліла нога. Їй це теж здається дріб’язковим і далеким.
Я дивлюся на неї і не впізнаю в ній ту молоду, красиву жінку зі старих фотографій, які стоять у серванті. Ті фотографії — єдине, що пов’язує мене з мамою. На них вона посміхається, у неї довге доглянуте волосся і яскраві очі.
Перед її від’їздом назад, у Париж, ми завжди сидимо на веранді. Дідусь спить у кімнаті під телевізор, бабуся миє посуд.
— Мам, — тихо кажу я, — може, ну його, той Париж? Залишайся. Я піду працювати, якось прорвемося.
Вона дивиться на мене, і в її очах з’являється якась дивна, гірка надія, яка тут же згасає.
— Ні, Аню. Що я тут буду робити? Кому я тут потрібна в мої роки і без досвіду? Там хоч якісь гроші платять. Треба тебе вивчити. Ось закінчиш інститут, тоді й подивимося.
Ці слова «тоді й подивимося» я чую все своє життя. Це універсальна відповідь на всі мої запитання. Коли я була маленькою, це означало «коли підеш у школу». Потім — «коли закінчиш дев’ятий клас». Тепер — «коли закінчиш інститут». Це замкнене коло, з якого немає виходу.
Мама поїхала тиждень тому. Знову були сльози біля автобуса, знову бабуся хрестила дорогу, а дідусь довго дивився вслід задимленому автобусу, який віз її до обласного центру на пересадку.
Будинок знову спорожнів. Ми повернулися до нашого звичайного ритму. Я вчу питання до іспитів, бабуся порпається на городі, дідусь латає старе взуття на веранді. Все повернулося на свої місця.
Я не знаю, що буде далі. Я не знаю, чи зможу я вивчитися і знайти хорошу роботу, щоб витягнути нас з цієї рутини. Але я точно знаю одне: коли у мене будуть свої діти, я нікуди від них не поїду. Нехай ми будемо їсти один хліб з водою, але я буду поруч.
