fbpx
Історії з життя
Я зустріла їх у Кракові, коли ішла до магазину придбати якусь дрібницю. Стояла і зрушити з місця не могла. Уперше, за увесь цей період, по щокам потекли гарячі сльози. А мій чоловік? Він пройшов повз обіймаючи мою колишню найкращу подругу. Обоє зробили вигляд, що не впізнали ні мене, ні наших діток, що також здивовано дивились на татка, що проходив повз

Я зустріла їх у Кракові, коли ішла до магазину придбати якусь дрібницю. Стояла і зрушити з місця не могла. Уперше, за увесь цей період, по щокам потекли гарячі сльози. А мій чоловік? Він пройшов повз обіймаючи мою колишню найкращу подругу. Обоє зробили вигляд, що не впізнали ні мене, ні наших діток, які також здивовано дивились на татка, що проходив повз.

— Він тобі не пара, одумайся, – не вгавала мама, хоч я уже й стояла у білій сукні і вельйоні, – Невже не бачиш, що одружується він не на тобі, а на статусі і можливостях.

Я не чула її тоді. не чула і потім. А ще, я не чула подруг, які в один голос мені говорили. що він не вірний мені. Вони твердили про це одразу після весілля, але я затуляла вуха і викреслювала їх зі свого своєї телефонної книги. Одну за одною, доки не залишилась лиш Людка. Єдина, хто ні разу кривого слова мені про Валерія не казала. Я вирішила, що от вона, справжня і єдина близька мені людина. Виявилось не тільки мені…

Я єдина донька і спадкоємиця досить таки успішного тата. Мережа СТО по Києву і і кілька у Білій Церкві. Мій татусь, ніби відчував щось, постійно брав мене з собою, пояснював тонкощі роботи. Я вчилась, за його проханням, на економіста, хоча хотіла освоїти професію автоелектрика. З дитинства з татом у гаражі. У мене лялька була одна і та простояла запакована у своїй дорогій подарунковій коробці. Я ж обожнювала машини. Ох! Яка ж у мене була колекція. А як я любила їздити з татом у його майстерню!

Татка не стало торік і я стала єдиною власницею його справи. Валерій одразу намагався усе прибрати до рук, але він і прав не мав, що вже говорити про те, щоб вести такі справи.

24 лютого ми прокинулись, як і вся країна о четвертій ранку. Я якось і не зрозуміла, що і до чого. У колисочці заплакала Ксенія, я пішла її заспокоювати. Валерій же почав телефонувати друзям. Уже за десять хвилин, він стояв одягнений і блідий, мов стіна.

— Я до магазину схожу (у нас у дворі цілодобовий). Візьму продукти на перший час. Уявляєш, що зараз почнеться?

Я уявляла і ще й подумала, що він прекрасний чоловік, адже піклується про нас. Заспокоювала дітей, паралельно гортаючи нескінченну стрічку новин.

Година, дві, три. Валерій не з’являвся і слухавки не брав. Через три години його телефон уже був поза-зоною досягнення.

— Гроші перевір. На місці? – як завше прагматично сказала мама, коли я вже посивіла від хвилювання набрала її.

Уже в режимі робота з руками, що тряслись від хвилювання заглядаю до сейфу – порожньо. Кілька хвилин дивлюсь у чорну порожнечу і пробую рукою. а може здалось.

— Втік. – спокійно мовила мама. – Не розкисай. Я їду до тебе. Збери себе і дітей. Ми їдемо у Польщу. зараз -же.

Не знаю, як вона відчула, як зрозуміла, що ми повинні їхати з дому саме тієї миті. За два дні мого дому уже не існувало, але я була далеко, як і троє наших дітей.

Валерій. Він так і не виходив на зв’язок. Я не могла ніяк зрозуміти його мотивів. Як? У таку мить залишити дружину і трьох малолітніх дітей? Ну як?

А вчора я побачила його Кракові. Він ішов обіймаючи мою найкращу подругу Люсю. Спокійний, усміхнений, успішний. Я заплакала вперше, але він поглянув на мене, було видно, що впізнав, але пройшов повз.

Я не наздоганяла. Не стала нічого доводити. Сльози висохли самі собою. Я знаю, що зможу утримувати своїх дітей. Знаю, що зможу їх виростити і поставити на ноги.

А він? Коли скінчатся  гроші, він усе стане на свої місця.

Але це вже не моя історія.

Дарина К.

You cannot copy content of this page