Приїде, дитину пристарає і далі собі їде, ще й сміє жалітися, як йому на чужині погано, як він перепрацьовується, як там тяжко і дорого, що він би радо був в Україні, але ж треба працювати, бо дрібні діти вже вимагають у нього квартири.
Знаєте, я б мовчала, якби за ці п’ять років, що він їздить, був хоч якийсь натяк на квартиру, а то як жили в моїй квартирі – так і живуть!
Я поїхала жити в село, щоб діти мали де жити і відтоді не втручалася у їхні справи. Так сталося, що я родом з іншої області, куди й вернулася, як донька вийшла заміж. Доїздити мені далеко автобусом, а власного авта у мене нема, тому єдине що можу, то телефоную і на літо запрошую в село доньку з онуками.
Сваха, хоч і живе в тому ж місті, що й зять, але має власне життя, як вона каже, і не планує допомагати з дітьми.
– Ви собі дітей робите, а не мені, тому й будьте ласкаві їх самі і виховуйте. У мене ще є особисте життя, – каже на благання моєї Олі посидіти з дітьми аби хоч в перукарню записатися чи в магазин піти.
І отак вона вже п’ять років з маленькими дітками сама, Василькові чотири, а Анні два роки. В садок віддати не варіант, бо Василько день ходить, а потім тиждень він соплі має, а потім тиждень сестричку треба лікувати…
І ще зять мій любий, звідти дорікає Олі, що він дуже втомлений, кава по п’ять євро і дорогий транспорт.
– Сергію, тоді вертайся додому, – каже Оля, – І мені буде легше, коли ти тут, і ти собі роботу тут знайдеш швидко, твоя спеціальність і тут пригодиться.
– Ти що? Я за копійки працювати не буду. А діти – то твої обов’язки, ти ж ніде не працюєш і ще й жалієшся, що з ними важко? Ти ж мама!
Знаєте, в мене одразу закралася підозра, що Сергій просто втік від турботи про дітей, як тільки зрозумів, що Оля при надії. Він почав говорити, як це для дитини потрібно багато всього, наче, то не дитина, а якась чорна діра, в яку має засмоктати всі гроші світу.
Оля не хотіла аби він їхав, хотіла аби він був присутній при появі сина, але Сергій за місяць до терміну поїхав.
Він бачив сина лише по відео, не гойдав ночами, не тішився, що сидить, що перший зубчик…
Коли приїхав через два роки, то й тоді не дуже й мав якісь почуття до дитини, бо ж син був йому наче чужий.
– Чого він капризує – зроби щось, чого він в тебе такий невихований? Ще й істерить! В хаті неможливо знаходитися! В мене аж в голові гуде!
Звичайно, що його мамця відкривала йому двері, щоб він побув в тиші та відпочив.
– Моя дитина на чужині тяжко працює, а ти, Олю, не вмієш одного сина виховати? Колись десять мали і раду собі давали, а ти з одним і отакий результат?
Тоді Сергій побув три місяці і то капризував більше за малого… І Оля вже була не така, і грошей лиш від нього хоче, а він же не може всі заробити.
– Життя за кордоном дороге, тому я тобі й так не багато висилаю. Та й мені треба щось одягнути, телефон новий чи ноутбук… Піти з колегами в паб, добре з’їсти…
А того року приїхав і каже після місяця перебування в квартирі з двома дітьми:
– Я не витримую і мені треба від вас перепочити. Я їду на море, а як діти підростуть. То вже якось можна разом, бо я інакше не витримаю.
І отак мені донька розказує, а я їй і порадила дещо зробити.
Вона спочатку не хотіла й чути аби дітей залишити, але я їй сказала:
– То й його діти, хай відчує, що це таке бути татом. А ні, то поставиш перед фактом: або ви родина, або хай йде на всі чотири сторони.
Отож, моя донька тоді серед ночі з хати з валізами і на море. Сергій видзвонював і грозився, але вона сказала, що це й його діти і хай виховає їх краще, ніж вона.
Він і до мене телефонував, але я йому сказала, що одна жінка в такому довгому декреті може бути не при собі, тому хай добре думає, що каже, бо може й не вернутися.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота спеціально для intermarium.news.
