Кожна зустріч зі свекрухою або мамою починається з питання, чи не надумали ми подарувати їм другого онука. Це при тому, що моїй дитині ще два роки, і особливої допомоги від них у плані посидіти я не бачу.
У нас з чоловіком і перша то дитина була позаплановою. Ні, ми були не проти завести дітей, але вирішили, що спочатку поживемо для себе, накопичимо гроші, а потім вже станемо батьками. Але життя розпорядилося інакше, і одного разу відчувши себе не надто добре і перевіривши свої припущення за допомогою тесту, я повідомила чоловіка про майбутнє поповнення.
— Якщо так вирішено, мабуть, так треба. – були слова чоловіка.
І справді, подумала я, дах над головою є, а подорожі і така бажана покупка власного авто, просто трохи відсунутися.
Радість наших із чоловіком мам не описати словами. Протягом восьми місяців, що пройшли з дня нашого весілля, вони не переставали нам твердити про те, що діти повинні з’являтися вчасно, поки ми молоді і сповнені сил і енергії.
Дізнавшись радісну новину, вони на перебій стали допомагати у покупках всього необхідного для зустрічі малюка. Будували грандіозні плани на заняття з ним, прогулянки. Обирали моделі в’язаних речей для діток, які нібито в’язатимуть довгими вечорами. Я вирішила не вступати в суперечки, відчуваючи, що в житті все буде не так.
З появою малюка, а у нас з’явився син, бабусі не відходили від нього. У мене був час переробити все, що заплановано, іноді навіть виспатися. Але така любов тривала недовго. Спілкування плавно перейшло на телефонне, з питаннями, як справи у онука, чи все добре. Щоденні відвідування і щебетання біля ліжечка, змінилися рідкісними приходами на годину кілька разів на місяць.
Ні, я все прекрасно розумію. Рішення про появу малюка приймали ми з чоловіком самостійно, отже, і всі турботи, пов’язані з дитиною – наші турботи.
Переломний момент настав, коли син підріс, і ми відзначили його перший день народження. Мами як змовившись при кожній зустрічі вели бесіди про необхідність другої дитини. Всі аргументи, наведені бабусями, мені здавались зовсім безглуздими. Кожна говорила, о родина тільки тоді повна, якщо є двоє дітей.
Говорили, що батьки не вічні, дитя залишиться одне на весь білий світ. Особливою нісенітницею це звучала з урахуванням того, що ми з чоловіком були єдиними дітьми у сім’ях батьків. Я запитала, чому ж вони нам не подарували хоч когось.
На що мама відповіла:
— Це вам зараз легко жити, а ми жили сьогоденням, не розуміючи, що чекає в майбутньому.
Так, вагомий аргумент, з урахуванням того, що відбувається щодня у світі. Що не день то нові новини, одна краще іншої.
Ось такі бабусі. Вони прекрасні, але бачити їх я вже не можу. З цим малюком аби ради дати, а вони замість допомогти, лиш запитують коли ми за другим підемо.
От скажіть, це мені одній так з бабусями пощастило, чи у всіх так?
Головна картинка – pexels.
