Як село гуділо і було від чого! Я не знала, як я маю вийти в люди, а чоловікові хоч би що, ще й пишається, що на стороні дитину має.

Де я могла подумати, що я ту дитину ще й виховувати буду!

Непутяща була донька в сусідів, в кого така й вдалася, а мій чоловік завжди був ласий десь на сторону побігти. Коли я була молода, то це мене зачіпало, я його речі виставляла за поріг, а потім, як пішли діти, то вже й змирилася. Думала, що як стане старшим, то якось угомониться, але ж де.

Чоловікові було п’ятдесят років, коли сусідська Ірина привела на світ донечку. Ми з донькою не знали де й дітися, бо вона лиш місяць як привела на світ теж донечку, а тут має сестру.

– Що ти нам наробив, – казала я чоловікові, – все село гуде, по вулиці пройти неможливо! Ти коли розум матимеш? Бачити тебе не хочу!

Я поїхала до доньки в місто аби допомогти їй з малюком, добре, що її чоловіка ще не було з заробіток і я могла пожити у неї. Три місяці я в село не потикалася, свекруха приходила порати господарку і кума помагала з коровою.

– Ви й Володю заставляйте до роботи, бо він як роботи не має, то таке витворяє, що й на голову не налазить.

Коли я вернулася, то чоловік наче став трохи іншим, тримав на собі господарку і дуже мене перепрошував.
Ірина не довго побула біля маленької донечки, а десь в пів року залишила її на матір та подалася в світи.

Відтоді про неї ніхто не чув і не бачив.

Сусідка побідкалася, але що було робити – прийшлося дитину на ноги ставити. Поки ще був живий чоловік, то наче їм нічого було, але далі його не стало, сусідку зразу напосіли недуги, але найбільше вона журилася, що дитину нема кому забезпечити.

– Маріє, – казала вона мені, – Ти мені пробач заради Бога, я перед тобою дуже винна.

– Та що ти, Тетяно, – кажу я їй, – то мій чоловік перед нами винен і таке натворив.

– Так, але ти бачиш, що нема кому дитину до ума довести. Ти подивися, що Ірина вже який рік не дається чути, син мій каже аби я дитину віддала на усиновлення, бо у нього свої діти є і він не буде чуже виховувати. Як вона така маленька, а вже всі від неї відмовляються. Як мені за нею серце стискається, ще й я з тими болячками. Як то все на купу.

Володя ще мав до пенсії п’ять років, але я йому сказала аби не думав йти:

– Тобі доньку на ноги ставити чи ти думав все буде отак легко? Сам бачиш, що нікому вона не потрібна, то нащо було це все починати?

Думаєте, що він радо згодився? Та де, але я кожного дня йому говорила про те, що то його дитина. Не так мені хотілося дитину порятувати, як провчити чоловіка, щоб він знав надалі, що то таке за собою не слідкувати. Коли Тетяни не стало раптово, то ми взяли дитину собі, дівчинці було шість років, тому я вела її в перший клас разом з чоловіком.

Люди говорили, але я швидко їм роти закрила:

– Хочете ви за нею глядіти? Чи думаєте, вона мені рідніша, ніж вам?

Хоч я й не дуже була прихильна до Ліди, але з часом я її полюбила, як рідну. Одяг у мене є на неї з онучки і вони обоє собі дуже дружні.

Мені кажуть, що не гляділи б чужу дитину, тим більше, що так чоловік зі мною вчинив, а я лиш кажу, що людина пізнається в біді. Я б собі не простила, якби вчинила по-іншому. А ви як вважаєте, я слабохарактерна, як на мене в селі кажуть?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page