Вероніка повернула в найближчий супермаркет і накупила всього потрібного для бучного святкування розлучення. Хоч воно й буде для двох найближчих подруг, але воно точно буде бучне.
Як так сталося, що її найбільше кохання в світі перетворилася на пшик з поділом подарунків на весілля? Невідомо. Вони ж мали бути щасливі довіку. Мабуть, вони надто сильно кохали і надто сильно очікували кохання один від одного.
Все це вона в деталях обговорить з подругами, розкладе на молекули. Вона все викладе на стіл, вони розгледять в мікроскоп і всі будуть знати, що не робити на наступний раз зі своїм життям.
Так, вона це зробить. Досить сидіти в квартирі і жаліти себе, ховати соромливо очі, коли знайомі поглядають на твою руку без обручки, чи виправдовуватися перед мовчазним поглядом родичів. Вона вилізе з цієї нори смутку і безнадії.
Подруги не підвели. Вони втішали, співчували і наливали. Дійшли єдино правильного висновку – Андрій невдаха, який більше ніколи в житті не знайде такої прекрасної жінки. За це випили багато разів. В якийсь момент, Іванка нагадалася, що має неодруженого колегу, а Марічка двоюрідного неодруженого брата. Вирішили не відкладати знайомство і кожна набрала свого кандидата, нахвалюючи і припрошуючи Ніку до трапези. Треба ж закусувати?
Оскільки, відгукнувся лише Міша – неодружений колега, то вибору й не було. Михайло приїхав, бо, коли тебе кличуть трішечки веселенькі дівчата, а ти все ще живеш з батьками, то треба бігти. Він підвіз Вероніку додому і залишився приглядіти за нею. На ранок, Вероніку чекала міцна кава і мінералка. Михайло попросив номер телефону і поїхав на роботу.
Попри самопочуття, було зібрано консиліум вдруге і вся особова справа Михайла була озвучена: не одружений, мав довгі стосунки, але його кинули. Таке буває з хорошими хлопцями. Не хочеться жінкам аби їх оберігали біля ліжка, підсовуючи тазик, заварювали каву і просили дозволу подзвонити.
Ніка вирішила, що відповість на дзвінок, бо й так нема особливо що робити. Він зателефонував ввечері і запросив на побачення. Далі на ще одне і ще. Виявилося, що їй потрібні зараз такі турботливі і бережні стосунки. Потрібне розуміння, повага і любов.
Він запросив на знайомство з батьками і вона зрозуміла звідки така його поведінка. Він виріс в такому оточенні і в такому вихованні. Батько поважав матір, а та його, вони говорили і слухали, а не сперечалися. Це був не той випадок, коли штовхають один одного під столом ногами і при тому мило усміхаються.
– Знаєш, тепер я розумію, чому ти такий.
– Який?
– Надто несміливий, ні, краще, тактовний.
– Ого, перепрошую.
– Мене здивувало, що тоді ти не скористався з ситуації, а просто переймався, що мені погано.
– Тобто, я мав повестися, як бозна-хто і поїхати додому? У мене якесь інше розуміння цього процесу?
– Ні, просто більшість би так зробила.
– Я не хочу бути більшістю. Я вважаю, що треба завжди вести себе, як людина.
– Дякую.
– Та нема за що. Господи, з ким ти зустрічалася, що ти мені таке говориш?
І Вероніка теж саме спитала себе, чи були хлопці, які питали чого вона хоче, чи їй зручно, чи затишно, чи добре? Бували випадки, коли вона сама чиюсь турботу про себе вважала недоречною слабкістю, висміювала таких хлопців перед всіма. Вона дуже сподівалася, що цього разу зможе дозволити йому вести себе з нею, як з людиною, особистістю і жінкою. Зможе й сама зрозуміти яка вона.
Фото ілюстративне.