Максим завжди мріяв зустріти добру, чуйно і ніжну жінку, яка стане для нього не просто коханою, а справжнім другом і підтримкою.
Та реальність виявилася іншою.
Йому на шляху зустрічалися лише ті, хто звикли брати, а не віддавати: самозакохані, примхливі, вимогливі. Жінки, які вимагали уваги, подарунків, комфорту, але нічого не вкладали у відносини.
Максим майже зневірився. Він почав думати, що “та сама” — міф. А потім у його житті з’явилася Віка.
Віка, як здалося Максиму, була справжнім промінцем сонця.
Вона завжди була усміхненою, доброзичливою, готовою допомогти кожному, хто потребував підтримки.
Вона з’явилася у їхньому офісі на посаді менеджерки з закупівель і одразу ж завоювала прихильність колективу.
Уже в перший день принесла домашні пиріжки для всіх, допомогла секретарці з документами, які та випадково розсипала по підлозі, а ще підтримала літню прибиральницю, Надію Павлівну, підняти важке відро.
І що важливо — це не було виставою. Всі бачили, що Віка робить це щиро.
Максим зачарувався нею одразу. Спочатку він просто спостерігав, не вірячи, що людина може бути настільки ідеальною. Але чим більше дізнавався про Віку, тим більше захоплювався.
“Чи є у неї хлопець? Чи одружена? Чим захоплюється?” – думки вирували у голові і Максим не знаходив собі місця.
І на щастя для Максима — вона була вільною.
“Як таке можливо?” — дивувався він. “Розумна, добра, гарна. Як так сталося, що вона ще не знайшла свою людину?”
І він вирішив ризикнути. Спочатку він просто почав більше з нею спілкуватися.
Жартував, робив компліменти, заохочував її до розмови. А потім зважився запросити на побачення.
Віка трохи збентежилася, але зрештою погодилася.
Їхнє перше побачення пройшло ідеально.
Віка виявилася не просто приємною співрозмовницею — вона вміла слухати. Вона не просто розповідала про себе, а й цікавилася життям Максима.
І чоловік зрозумів: він знайшов ту, яку не можна відпустити.
Він почав красиво залицятися: квіти, записки, романтичні вечері. Віка розквітала від його уваги, а Максим щоразу більше в неї закохувався.
Їхні стосунки стрімко розвивалися, і за три місяці Максим запропонував з’їхатися.
Це було швидко, але він не хотів втратити своє щастя. Адже Віка така чудова. А раптом знайде когось кращого за нього? Дівчина трохи подумала, але погодилася.
Весь офіс відзначав цю новину — всі любили Віку, та й Максима поважали. Вони були ідеальною парою, про яку говорили з ніжною заздрістю.
Спершу їхнє спільне життя було ідеальним. Вечорами вони разом готували вечерю, дивилися серіали, ходили на прогулянки. Вихідні намагалися проводити активно: відвідували цікаві місця, відкривали нові заклади, подорожували.
Але згодом Максим помітив тривожний дзвіночок. Віка не могла нікому відмовити, якщо просили про допомогу. Одного разу, у п’ятницю ввечері, їй зателефонувала подруга.
— Віко, будь ласка, допоможи! У мене бабуся занедужала а доню немає з ким залишити. Ти ж виручиш?
— Звісно! Привозь Аню до нас!
Максим, почувши це, ошелешено подивився на неї.
— Тобто наші плани на вихідні скасовуються?
— Ну, так вийшло. Їй зараз дуже важко.
— Але ми ж три місяці чекали на цю виставу!
— Антоне, ну що ти! Вистави будуть ще багато разів, а в подруги — важка ситуація. Ти ж розумієш?
Максим лиш зітхнув. Відчував, що правий, але ж виходило, що ніби як ні, бо ж Віка і справді щиро намагалась виручити близьку подругу.
“Ну добре, разово”, — подумав він.
Але це було тільки початком.
— Їдь додому без мене, я затримаюся, допомагаю Олі з фінансовим звітом. – почув від Віки якогось дня.
— Ти серйозно? Це її робота! Чому ти повинна це робити?
— Ну так вийшло.
— У тебе самої роботи вистачає.
— Максе, мені не важко.
— Але мені важко тебе чекати до півночі!
Максим був обурений, але вона лише лагідно усміхалася, ніби він перебільшував.
Наступного разу він приніс їй розкішний букет квітів, а повернувшись додому, не знайшов його.
— Де квіти?
— Ой, уявляєш, я зустріла дівчину, яка плакала, бо її покинув хлопець. І я віддала їй букет, щоб підняти настрій!
Максим відчув, як у нього опускаються руки.
— Віка. Я їх тобі дарував.
— Але ж мені вони вже зробили приємність! То чому не подарувати емоції ще комусь?
Це вже ставало абсурдом. Віка нічого не шкодувала і намагалась допомогти усім і кожному. Була то тварина. пташка, безхатченко, сусідка, чи незнайомець в метро. Віка ні на що не дивлячись намагалась допомагати.
А потім вона віддала всю свою стару одежу на благодійність і залишила собі лише кілька комплектів. На дні народження подруги провела пів вечора за плитою, потім мила посуд.
— Віко, а що робив її чоловік?
— Ну, у нього теж свої справи.
Але найважче було для Максима, коли вони запланували відпустку. Усе було готово. Але за два дні до вильоту Віка сказала:
— Максе, я не можу летіти. У подруги скоро дитина з’явиться, чоловік покинув. Вона сама не впорається. Та й матеріали вона придбала давно, треба зробити ремонт у дитячій.
— Віка. Вони не можуть найняти робітників?
— Немає грошей.
— А друзі? Родичі?
— Вони зайняті.
Максим мовчав кілька секунд.
— Віка, або ти обираєш нашу сім’ю і летиш, або всіх інших, але тоді “нас” більше не буде.
Віка мовчала. Вона обрала не його. Того ж вечора вона зібрала речі і поїхала. А Максим полетів у відпустку сам. Відпочинок не приніс радості, але він не шкодував.
Він зрозумів: він не хоче бути вічно на другому місці. І якщо Віка не могла цього зрозуміти, то, мабуть, вони просто не підходили одне одному.
Звісно, ніхто його не зрозумів. така добра, така щира, така прекрасна Вікторія, а він її покинув. Як він міг втратити таку людину, як міг залишити її, адже вона особлива.
Однак Макс не шкодує. Все ж таки добро також повинно мати якусь міру. Дуже важко жити поруч людини яка нажаль тієї міри не знає і не має. Іншим – добре, але близьким – важко.
Головна картинка ілюстративна.
