Як тільки я кордон України перетинаю, так моя невістка торби в руки і з дому до мами на два тижні. Щоразу такі нагальні справи. така ситуація у них, що без Олени прямо кінець світу.
Одного разу я без попередження приїхала спеціально, то вже за день сваха дзвонила і голосила – потрапила у стаціонар, чи вона, чи бабка, чи сусід, чи кіт рябий, але без доньки ну ніяк.
Уже сину кажу: “Смішно. Чого вона від мене бігає?”, а він і вусом не веде. Каже, що то мені лиш здається і я собі вигадую, бо його Олена таки у батьків єдина дитина і як треба допомога, то на кого їх залишить?
Знаєте, я ж ще на весіллі у сина зрозуміла, що світить мені далека дорога. Свати ще від нас бідніші. Наречена сяяла у сукні білій, виглядала королевою. Та от тільки ми знали, що та сукня у 300 гривень обійшлась, адже придбали ми її на секонді.
Син у мене мав руки золоті, працював, заробляв, та що ті 30 тисяч коли квартири по кілька мільйонів коштують? Та сваха у мене не надто жінка здорова. Тут до ворожки не ходи – будуть молоді їм допомагати.
Спершу так сміло узяли: квартиру орендували, авто придбали. Пожили пів року і запал згас, як тільки Олена сказала, що при надії.
Вона з кімнати вийти не могла, будь який запах і все, біжить у вбиральню. Мені за сина було не добре, а цій геть зле. Син гарно заробляв, але на все не вистачало. стало зрозуміло, що треба їм до мене переїхати.
От тоді я їм дім залишила і поїхала до сестри в Чехію на квартиру окрему сину заробити. Ну, то спочатку я собі так мріяла, а нині думаю, аби хоч на перший внесок наскладати, бо таки гроші не з неба тут падають.
Гроші надсилаю сину. Там уже й онучка з’явилась, лиш “мамо дай”. То колиска, то коляска, то комбінезончик, то ходуни, то стільчик для годування.
А ціни які? Не знаю ким треба працювати, аби мати змогу оте все оплатити і придбати. Але ж і у скарбничці грошей більше ставало щомісячно.
Коли я вперше приїхала, то дому свого не впізнала. Рік мене не було, а ніби й не моя хата зовсім. Невістка усе попереставляла, усе кудись запхнула і заховала.
Кухня у мене, така хороша, ще румунська, тридцять років стояла і ще скільки стояти буде, а тут дверка відпала. Я ледь не плакала. До сина, а він так спокійно:
— Мам, то Олена ішла вночі з пляшечкою для малої, забула що відчиненю залишила, то так і вийшло. Нічого я полагоджу.
Виделки і ложки мені у стіл заховала, а каструлі взагалі на інше маісце переклала. Мусила я два дні усе до ладу робити і повертати на місця:
— Олено, – прошу її спокійно, – Хай буде як є. Не чіпай моїх речей. Воно роками так стояло собі, то не руш.
Але ж хіба вона мене слухає? То тарілки перекладе, то крупи мені у верхню полицю склала, коли вони все життя були у нижній.
— Дитина дістає і розсипає, так зручніше.
— А мама тій дитині нащо? – запитую у неї, – тут питання не у розташуванні круп, доню. Не в ньому зовсім.
А це – узяла собі моду, як я додому, то вона до батьків у село. Сваха з нею заодно, бо як я без попередження їду, так та тут же телефонує і голосить, що ніяк без дитини не впорається. Невістка за торби і туди.
А мені так прикро. Я ж заради них на чужині так важко працюю, ну хіба вже аж така я людина, що вона ото тікає гублячи капці? Хіба є сором?
Прикро, що син мовчить і жінці нічого не каже. А мусив би мене підтримати, бо то є велика до мене неповага.
Оце задумуюсь: а як то мені тепер старіти біля такого сина і невістки? Заради чого я оце так труджусь, якщо вже зараз мені такі фокуси невістка викидає?
Може собі ті гроші краще залишити, аби не перейматись, що про мене невістка із сином і не загадають? Як думаєте?
Головна картинка ілюстративна.
