Як вона мене впізнала, я досі зрозуміти не можу. Надто я змінилась за ці 30 років, нічого не залишилось від тієї дівчини, що стояла в неї на порозі колись. Але Рита Володимирівна впевнено узяла мене під руку і повела до найближчої лавки. “А я все про тебе згадую, Аню.” – заговорила так, ніби й не було цих тридцяти років

Як вона мене впізнала, я досі зрозуміти не можу. Надто я змінилась за ці 30 років, нічого не залишилось від тієї дівчини, що стояла в неї на порозі колись. Але Рита Володимирівна впевнено узяла мене під руку і повела до найближчої лавки. “А я все про тебе згадую, Аню.” – заговорила так, ніби й не було цих тридцяти років.

— Дівчинко, – поглянула на мене Рита Володимирівна з неприхованим жалем, – Я чесно кажучи навіть не розумію, чого така любов, але скажу тобі прямо: ти ніколи не станеш частиною нашої родини – я подбаю. Вийдеш і більше не вертай. Ніяких надій не тримай собі у голові. Мій син точно не для тебе.

Все те вона сказала спокійно і з інтонацією доки її син, мій тодішній наречений, ніс із кухні тацю з чаєм. Коли ж він зайшов, Рита Володимирівна підвелась і сказала сухо:

— Вам уже час. – прощатись вона не стала.

Пам’ятаю, як гірко тоді плакала. Я Юрка кохала і вважала, що от щойно мій світ було зруйновано безповоротно раз і на все життя. Ну а, як ще могла подумати наївна панянка 20 років?

Юрко запевняв мене, що все добре, що мама побачить, як ми кохаємо і прийме мене. Не знаю, можливо він мене і кохав, бо тієї миті був у своїх словах щиро впевненим.

Та от, на наступне побачення він не прийшов. При зустрічі робив вигляд ніби мене не знає. Коли ж я підходила, його погляд ставав холодним і чужим. Я все зрозуміла і більше не напрошувалась – поїхала в село звідки була родом.

І от, минуло 30 років і мене на вулиці зустрічає Рита Володимирівна і ледь не обійматись починає. Взяла мене за руку і повела до найближчої лави. Стільки у її погляді було зацікавленості і щирої радості зустрічі, що я таки сіла і поговорила із тією жінкою.

— А Юрко ж мій так і не оженився, – махнула рукою і втерла сльозу, – До сорока років холостякував, а потім оту свою Віру зустрів. Спочатку вони в мене жили, але я витримати такого сусідства не могла. Ще поки при пам’яті, так все тихо і мирно, а як трішки на душу покладуть так усе – тікай світ заочі. Розміняла я свою квартиру (Ти ж пам’ятаєш. яка вона в мене була гарна?). Відселила їх.

— Собі я однокімнатну придбала у тихому районі в старому будинку. Так що ти думаєш? Вони своє житло за водою пустили, а до мене прийшли. А що я не мама сину своєму? Впустила. – знову втерла сльозу і схлипнула, – А я тебе все життя згадувала. Дивлюсь на себе у дзеркало і дорікаю відображенню: “Чого тобі треба було? Ціни не могла скласти, ні собі, ні сину своєму. Тепер щаслива?”.

— От у тебе як буде невістка, Аню, так ти люби її, прийми. Бачиш, як у мене вийшло. Обирала, перебирала, а на старості і в квартиру свою повертатись не хочу.

Довго ми ще із Ритою Володимирівною розмовляли. Все вона мені свої жалі виливала. Раділа за мене, що маю і чоловіка і трьох дітей. Каялась і вибачалась.

Розійшлись ми із тією жінкою, пішли, кожен у своїх справах у своє життя. Відтоді минув місяць, а все мені у вухах голос Рити Володимирівни, її розповідь і щире каяття у погляді.

А може знайти її? Може розповісти правду? Сказати, що вона не тільки бабуся, а вже й тричі прабабуся. Познайомити із онучкою, з правнуками?

А може й не треба? Тих людей у нашому житті не було ніколи, може й не потрібно їх впускати? Як скажете?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page