Андрій говорив, жестикулював, сяяв очима, стільки радості було в усій його постаті, він заглядав мені в очі з єдиним питанням – чи я пробачу йому його сліпоту.
– Пробач, мені, Олю, пробач. Я не бачив, стільки років не знав…
Як я хотіла пробачити йому, що стільки років не бачив мою любов до нього. Кинутися на шию, заплакати від щастя і подякувати небу за подарунок.
Але я була заручена…
Ця історія почалася десять років тому, коли на роботу до нас прийшов Андрій, блакитноокий білявий красень з усмішкою, яка була здатна розтопити будь-яке дівоче серце.
І я закохалася, мені було тридцять, я була непогана собою, подумала, якщо доля мені всміхнеться, то цей красень запропонує мені заміжжя.
Але Андрій не гуляв ні з ким з роботи, мав дівчину і мої перспективи на щасливий шлюб та двійко діток танули на очах.
Можна було поплакатися на долю подругам і забути, але моє серце не могло. Він усміхався і просив допомогти зі звітом, хвалив мої бутерброди і каву, казав, що йому зі мною добре, але він бачить в мені тільки друга.
За цей час в моєму житті були залицяльники, але це було все не серйозно, я все надіялася, що після чергового роману Андрій нарешті зверне увагу на мене.
Ось так непомітно в чеканні пройшло десять років.
Недавно в моєму житті з’явився Максим, добрий, уважний, турботливий. Сказав, що чекав на мене все життя і не бачить причин аби не запропонувати мені руку і серце.
Познайомив мене зі своїми батьками, справив гарне враження на моїх батьків.
– Пора, доню, пора, – мало не підстрибувала від щастя моя мама, – Ще є шанс привести на світ діток, головне з цим не затягувати.
І ось вже дата весілля вибрана, написані запрошення на весілля, дані завдатки за ресторан і музик, як ось зʼявляється наче сніг на голову Андрій з зізнаннями, що всі ці роки він любив мене, але все чогось чекав.
– Я думав, що ти будеш поруч завжди, але ти раптом виходиш заміж. Я не витримаю цього, люба, не роби цього. Я ж знаю, що ти любиш мене і ми можемо бути щасливі.
Як я чекала цих слів всі ці роки, ви навіть не уявляєте як.
– Так, я кохаю тебе, – промовило моє серце.
– Який я радий, – обійняв мене Андрій і я забула про все на світі.
В той момент мене не цікавили ні почуття Максима, ні витрати на весілля, я була певна, що просто міняю нареченого, а все інше залишається.
– Ми можемо не міняти дату весілля, – сказала я йому, – адже все вже готово.
– Не зрозумів, – подивився на мене коханий.
– Ну, весілля наше, ми можемо справити в тому ж ресторані і нічого не треба змінювати. Просто віддамо частину грошей Максиму, які він вклав.
– Люба, але ми поспішаємо, – Андрій почав нервово ходити по кімнаті, – Я люблю тебе, але хай це почуття веде нас, розумієш? Хай все станеться плавно, без надмірних очікувань.
– Тобто, без спільної квартири, побуту і дітей?
– Так, поки що, – поспішив він заспокоїти мене, – З часом у нас це все буде, але я не хочу аби ми це все робили через те, що ти жала завдаток за ресторан.
Мені в очах потемніло. Я дуже зраділа, що не встигла наробити дурниць і не зателефонувала Максиму, хоч це була перша думка – перепросити і сказати, що він мені лише добрий друг.
Я вийшла заміж за Максима і виїхала в інше місто, де він працював, ми купили квартиру і плануємо мати дітей найближчим часом. У Максима є план на життя – збудувати хату, виростити дітей і зізстарітися разом. Хай я не люблю його так, що аж перехоплює подих і часто плачу, коли згадую Андрія, але я вірю, що все це пройде з часом, бо очі не бачать і серце має замовкнути. Стати мамою в сорок важко, я втратила дуже багато часу і його мені ніхто не поверне, а кохання? Кохання воно буде, я в цьому певна, Максим заслуговує на це.
