Я була дуже юна, коли закохалася в свого однокласника, він був хлопець на все село, багато за ним дівчат бігало, він ними перебирав, як хотів. І я була в тому числі, просто більш наполеглива і терпляча, бо я не втратила надію, коли Олег почав за міською Юлькою упадати.
Мама побачила мої очі і сказала:
– Та вона приїхала і поїде, а ти залишишся. Просто почекай.
І я чекала, хоч мені дуже те важко давалося, знати, що вони разом танцюють на очах у всіх, тримаються з руки, він катає її на мотоциклі…
Вона справді поїхала в місто після канікул, а ми пішли в випускний клас. Олег ходив сумний, а я за ним.
– Та вона когось собі там знайшла, а ти сумуєш, – сказала я йому, – і не бачиш, що є й красивіші за неї, які тебе люблять.
Тоді він вперше на мене глянув і побачив. Ми почали зустрічатися і я багато що йому дозволяла, лиш би він не пішов до когось іншого. Я була готова змиритися з усім, лиш би він був поруч.
Але на зимові канікули вернулася Юля і у них все відновилося, а я зрозуміла, що при надії. Я була рада, адже тепер Олег лише мій буде, я знала, що він візьме мене заміж.
Знаєте, я за білою фатою далі не заглядала. Там мало бути щастя, але я не врахувала того, що Олег відтоді ні разу не був мені чоловіком. Він любив доньку, приносив мені зарплату, я господарювала вдома і ходила на роботу, але ми не були чоловіком і жінкою один одному. Так він мені показував, що через мене втратив кохання.
– Я женюся на тобі, але ти ще пожалієш про це, – так він мені сказав, коли прийшов мене сватати, – Так що сама вирішуй, чого ти хочеш.
– Я люблю тебе, – прошепотіла я.
– А я люблю Юлю.
Я не відступила, а чоловік почав від мене віддалятися. Йшли роки, він пішов вчитися, де гуляв, потім мої батьки купили квартиру, щоб я переїхала з донькою в місто, але це не допомогло, бо й тоді чоловік просто ночував удома і йшов на роботу. Доньку він любив, але найбільше любив бути сам чи з друзями.
Мені переказували, що він має то одну, то іншу, а я все чекала, вірила, що все минеться і він пробачить мені та оцінить.
Якось я зустріла Юлю в місті і вирішила з нею поговорити.
– Олег любить тебе і ігнорує мене. Якби ти йому раз і назавжди відмовила, то він би вернувся в родину, – сказала я їй.
– Гм, а чого я маю це робити? Ти ж в наші стосунки сама залізла, а тепер ще й невдоволена.
– У нас донька!
– А мені що? Я з Олегом не спілкуюся.
Я вирішила з чоловіком поговорити, що бачила Юлю і вона не сама, але той аж підскочив:
– Не смій ім’я її казати!
Ми жили далі. Двадцять років такого життя, хто б міг подумати, що я буду дружиною стільки років. Ми відмічали річницю, всі нас вітали, казали, як нам пощастило бути стільки років разом, а я тільки очима кліпала, бо ж звідки така цифра взялася?
Чоловік не прийшов ночувати додому, а я була вдома сама. А потім зателефонувала Івану, він любив мене ще в школі і ми недавно зустрічалися та згадували минуле. Він приїхав до мене і я вирішила, що чоловіка й так не буде, то чому б справді не відзначити своє свято. І ось тоді я зрозуміла, для чого жінці чоловік…
Далі був дзвінок з лікарні, довгі місяці, в які я виходжувала чоловіка і бігала на побачення до Івана. Коли чоловік одужав і сказав, що всі ці роки був сліпим, а тепер зрозумів, що мене любить і вдячний мені, то я тільки роздратовано сказала:
– От і чудово, що ти можеш своїми ногами піти з моєї квартири. У мене інший і я щаслива.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота