Одна жінка мала єдиного сина і дуже його любила. Вона б хотіла мати ще дітей, але чомусь не було, тому вже свого одинака вона леліяла і оберігала ревніше за квочку.
Але попри це син ріс веселим і добрим хлопчиком, ганяв з хлопцями в футбол, лазив в сусідський сад і мріяв про велосипед.
Мати з батьком працювали для того аби в сина все було: і м’яч шкіряний, і велосипед новий, і дім чудовий, куди він зможе привести свою наречену, коли настане пора.
Так і сталося, привів син наречену та вже таку, що не могла на неї мати й дивитися.
– Сину. Невже не було кращої, ти подивися на неї, вся прозора. Як вона буде в селі жити?
– Мамо, ми будемо жити в місті, – відказав син.
Так рухнула перша мрія матері, що син завжди буде поруч з нею і догляне її з чоловіком на схилі літ.
А за цією й друга підвалина захиталася – немає дітей у молодих. Вже три роки минуло, а дітей нема.
Дивиться матір, як сусідка цілий виводок бавить, а у самої очі сльозами наповнюються.
Яка не була вона стримана, але не витримала і відкрила душу священнику.
– Така-сяка сина мого причарувала, а тепер дітей не хоче йому дати. Як мені бути, як мені на світі жити.
Задумався той і каже:
– Перепросіть невістку та сина, бо не хоче Бог посилати дитину в родину, де нема любові одне до одного.
Вхопилася за серце мати, як це нема любові, коли вона любить свого сина, як звідси й до Місяця?
Пішла вона додому і довго думала про те, що сказав їй священник. Далі зателефонувала до сина і запросила на гостину.
– Приїдьте. Пора яка зараз прекрасна, коли ще так зможемо посидіти?
Приїхали молоді, бачить мати, що й між ними не все добре, що дітей нема. Тоді й стала перепрошувати дітей та Бога.
– Пробачте мене діти, що я в вашу любов не вірила, а тільки свою знала. Пробачте. То через мене вам Бог не дає діток.
Тоді й невістка сказала:
– І ви мене пробачте, що не мала терпіння для вас та розуміння.
– І син перепросив:
– Пробачте, мамо й тату, що так рідко приїжджаю, що не маю часу на вас.
А через рік справляли хрестини і не було щасливіших людей на всій землі. Правду кажуть, аби отримати більшу любов треба поступитися меншою. Тепер бабуся душі не чує в своєму онукові.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
