Якби хтось сказав мені кілька років тому, що моє життя так повернеться, я б нізащо не повірила. Та й я сама ніколи не могла б про свою свекруху такого подумати. Знаючи, як то вона мене “любить” як могла від неї чекати такого?
Я познайомилася з Вадимом, коли йому було 25, а мені 23. Він тільки-но починав свою справу, мріяв побудувати великий бізнес. Я тоді вірила в нього більше, ніж він сам у себе.
Ми працювали разом, ночами рахували цифри, планували, ризикували. Це були дуже важкі, але неймовірні продуктивні роки. Ми були одним цілим.
За сім років ми підняли наш бізнес. Я кажу “ми”, бо це була і моя робота. Так, офіційно все було на Вадима, але я тягла не менше: допомагала з паперами, обдзвонювала клієнтів, займалася закупками.
А ще за цей час у нас з’явилися двоє дітей-погодок — Сашко і Марічка. Я ж змушена була навчитись тримати баланс між бізнесом і сім’єю.
Вранці готую сніданок, вдень відповідаю на дзвінки постачальників, увечері читаю казки дітям. Вадим казав, що я маю сім рук і три голови на плечах. Говорив, що про таку дружину можна тільки мріяти. Я вірила йому.
Тож не одразу й повірила коли почула від нього, що він заслуговує на краще.
— Оксано, ти розумна жінка, ти все зрозумієш, — заявив він якось увечері, коли діти вже спали. — Я хочу іншого життя.
— Іншого? — перепитала я, не розуміючи до чого він веде. — Будинок новий придбати, чи за кордон виїхати!
— Так, я хочу рухатися далі, — сказав він. — Ти стала занадто, як тобі пояснити – “мамою”, чи що? Ти не розумієш мене, таким яким я є насправді
Тоді я не знала, що він уже зустрічається з іншою — молодшою, без дітей, з ясними очима, які, мабуть, не бачили безсонних ночей і постійних турбот.
Я не плакала. Тоді ще ні.
— Гаразд, — сказала я. — Тоді ділимо майно.
Вадим лише посміхнувся.
— Яке майно, Оксано? У мене нічого немає.
Пізніше я дізналася, що все, що ми з ним заробили, записано на його маму. Машини, наша справа. Дім який ми будували. У нього — лише стара дача.
— І ти думаєш, що це нормально? — запитала я його. – Ти зможеш жити із новою дружиною і дивить на себе у дзеркало спокійно?
— Це не обговорюється, — відповів він холодно.
Я зібралася й пішла до його матері, Галини Іванівни. Ми ніколи не ладнали, але я не могла сидіти склавши руки. Але те, що я почула, перевернуло не все догори дриґом.
— Оксано, — почала вона, навіть не запросивши мене сісти. — Як ти можеш щось тут доводити і взагалі сюди з’являтись після того, що накоїла?
— Що? — я ледь не впустила сумку.
— Мені всі ці роки було дивно, як він міг скільки тобі прощати: постійні зради. Навіть діти. Як можна було спокійно давати нашу фамілію чужим нам дітям?
Мені забракло слів. Я була настільки здивована, що спочатку навіть не знала, як реагувати.
— Це неправда, — сказала я, коли змогла говорити. — І якщо ви мені не вірите, зараз купа методів довести мою правоту. Ніколи, чули мене? Я ніколи не зрадила. Діти – ваші онуки. Та й коли? Я що білка у колесі, а от ваш син встиг собі вже любку завести. Галино Іванівно, я зараз кажу чисту правду, як на сповіді.
Вона вірила чи ні, але на тест погодилась. Я була впевнена в собі, бо знала, що правду не приховаєш. Згодом результати тесту підтвердили: діти — Вадимові.
Тоді Галина Іванівна змінила тон. Вона сама мені зателефонувала і сказала:
— Оксано, я не знала, що він на таке здатен. Він моя дитина, але я розчарована у своєму синові. Я його іншому вчила. Мабуть у тата пішов, той теж мене покинув без копійки у кишені свого часу.
І знаєте що? Вона розпродала частину майна що було на неї записане. Без жалю і майже на третину дешеве. Гроші поділила на трирівні частини: мені дітям на рахунок і своєму сину. Тобто, нам перепало більше від того, що отримав Вадим.
— Я прошу тебе тільки про одне, — сказала вона мені. — Дозволю бути присутньою у житті моїх онуків. Вони – моя надія, моє серце. Я свідомо пішла на це заради них. Сподіваюсь, ти розумієш?
А мій колишній Вадим? Вадим тепер володіє лише тією дачею. Його “нове життя” не склалося. Молода обраниця не витримала труднощів, і він залишився один.
А я? Я почала все з чистого аркуша. З дітьми, з грошима, які дала мені його мама, я змогла облаштувати наш новий дім. Знайшла роботу, почала розвиватися. Попередній досвід став у нагоді і нині досить таки гарно заробляю.
Зі свекрухою підтримую, діти обожнюють бабусю, вона часто виручає. якщо я повинна їхати у відрядження. Не знаю, як далі складеться наша доля, але впевнена в одному: своїй свекрусі я буду довічно вдячно, бо така жінка – одна на мільйон.
Часто ставлю собі одне питання: а чи змогла б я так вчинити? От ви б на чиєму боці були?
Головна картинка ілюстративна.
