Тільки встигла прошепотіти:
– Та побійся Бога, люди ж ходять!
– Кому не подобається, хай не дивиться!
Слухайте, там мені самій шістдесят, то я що там не бачила? Але отак виходити на сходову?
Правда розкрилася несподівано і завдяки моїй доньці, але про все по порядку.
Ми живемо в п’ятиповерхівці без ліфта вже роки, всі один одного знають, ба більше, чують, бо стіни самі розумієте. З Галею ми не дружили спочатку, але потім отак по-сусідськи заходили одна до одної, то щось позичити, то дітей залишити на п’ять хвилин.
Що її життя було на видноті, що моє, але хто б міг подумати, що все буде саме отак з такої тихої жінки? Та я б від себе такого сподівалася, але від неї?
Галя завжди тиха. Завжди скромно одягнена, завжди заклопотана, що своїм хлопцям зварити чи купити. Весь її світ крутився навколо чоловіка Миколи і двох синів, а сама вона працювала в бібліотеці. Тобто, людина дуже скоромна і відповідальна.
Але в п’ятдесят не стало її Миколи, згас на очах і, як побачите, не стало, її спину. Ще поки молодший син з нею жив та вчився, то ми нічого не помічали, але от тепер все на очі й вилізло.
А все через мою доньку. Вона приїздила до мене останнім часом щодня, бо в мене тиски і каже:
– Мамо, а що то у нас нема де в дворі машину поставити? Я всі машини знаю, а тут якийсь джип стоїть? У нас нові жильці?
– Та ні, ніхто квартиру не продавав, – кажу я їй.
– Може, з сусіднього будинку хтось ставить нам під вікна?
– Я подивлюся, доню, – кажу їй.
Я й так не маю чим зайнятися, поки чекаю на доньку, тому й прослідкувала, як приїхала та велика машина, вийшов з неї такий статний чоловік, ще молодий і зайшов до нас в під’їзд!
Я стала чекати, коли він вийде, але ні, яка година, а він все не виходить, вже донька он моя приїхала та не має де припаркуватися, а той не виходить.
Я тоді вже на наступний день, як побачила, що машина під’їхала, то на сходову вийшла і стала чекати, в кого ж двері рипнуть.
Що мене чекало… Я ледве доньку дочекалася, бо так мені тиск скочив.
Він у двері до Галі! А та! Виглядала несподівано яскраво: вона була в рожевому халаті, з акуратно зробленим макіяжем і укладеним волоссям. Здавалося, що вона намагається змінити щось у своєму житті.
І вже я зранку вирішила, що піду і Галі скажу, щоб її родич лишав машину десь в іншому місці, бо моя донька має більше права лишати машину під нашими вікнами, ніж він.
Я в двері, а Галя мені відкриває в тому ж халатику рожевому. Я аж забула, що маю казати!
– Галю, твій родич ставить машину під вікна, а моя Наталя не має місця!
– Він мені не родич, – каже і так усміхається виразно.
– Слухай, ти б накинула щось, люди ходять по сходовій та побачать тебе.
– Я своє щастя ховати не думаю, – відказала вона.
– Та яке щастя, Галю? Минулося твоє щастя разом з Миколою!
– Ти просто мені заздриш!, – закрила вона переді мною двері.
Отак я ні з чим та до хати і все Наталі розказую, що той чоловік, то не родич.
– Мамо, тут щось не чисто, – каже вона, – багато є охочих на чужі квартири. Ти б їй сказала це.
– А вона мене, думаєш, послухає?
– Та ти скажи, щоб потім совість не гризла.
Я знову пішла і сказала їй, то таке про себе почула, що ледве доньку дочекалася.
Але їздила та машина не довго, а далі й пропала. Я тільки втішилася, що буде моя Наталя мати місце і все.
Як тут Галя на порозі в хустині і махровому халаті:
– Маріє, тут така справа. Пустиш мене до себе пожити?
– Що сталося?
– Я продала квартиру.
– Як?
– Та отак, в Віті, ти його бачила, були фінансові труднощі, от він і попросив, казав, що й так я буду жити в нього, то нащо мені ця стара хата. Я все зробила і Вітя сказав, що через два дні заїдуть жильці і щоб я збирала речі, а він по мене приїде. Але його нема… Я обдзвонила всі лікарні, але його нема. Я пішла в поліцію, а мені сказали, що якщо я на нього напишу заяву, то лиш тоді вони будуть щось робити. Але яка заява? З ним щось сталося! Я перечекаю в тебе, добре?
Я погодилася, бо між тією жінкою в рожевому і цією була прірва, а я не хотіла позбавляти її рятівної соломинки.
Ніякого Віті більше не було, вона була змушена переїхати о старшого сина жити, попередньо вислухавши багато про себе цікавого.
Я ж їй нічого не казала, не наставляла, бо навіщо? Вона все давно зрозуміла. Просто цікаво чи варто було втратити квартиру заради тих кількох місяців щастя. Ось про це б я її спитала. А ви як думаєте?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
